Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

свій смертний вибір, Лука Фаціо («Дурень»). Бунт синьйора Беллуки — це раптова і вочевидь смертельна його хвороба, до якої він ішов також свідомо («Посвист поїзда»). І юний Чезаріно витримає все горе, що випало йому на долю, але не витримає одного — зазіхання на внутрішній простір своєї особистості, на сокровенний, але такий ламкий і беззахисний храм духовного буття, що його він самотужки вибудував; і він утече від цієї безцеремонної агресивної реальності — в смерть («У тиші»). Це — екзистенціальне розв’язання сюжету: лише на грані останнього випробування людина стає собою, повертає собі відібрану в неї свободу і гідність. Але чисто по-людському це може бути запізно, бо здійсниться лише в останньому акті драми людського буття.

Незважаючи на реалістичність письма Піранделло, «внутрішній», невербалізований, не втілений у слові сюжет у його творах завжди глибший від «зовнішнього», написаного. Тому його твори — не портрет кризи певного, скажімо, класу чи соціального типу, а грандіозний і, врешті, достатньо песимістичний портрет екзистенціальної кризи сучасної людини.

Піранделло був фактично одним із предтеч екзистенціалізму, а відтак і театру абсурду. В його творчості можна знайти прямі паралелі з ідеями Хайдеггера, Марселя, Сартра, Аббаньяно. Екзистенціальне насамперед його розуміння свободи і смерті, трагічної нерозривності цих понять.

За історичним часом ніби й не дуже близько, а за культурно-психологічним часом зовсім поруч постають герої Піранделло з героями Сартра і Камю. Герої Сартра і Камю, які усвідомлюють абсурдність життя, генетично починаються з того сліпого болю прозріння, небажання бачити правду і водночас неможливості її не бачити, які є внутрішньою драмою героїв Піранделло.

Анатомічним аналізом цієї драми став роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль». Написаний ще 1904 року, він уже виразно був побудований з тих цеглин, з яких лише через кілька десятиліть почне зводитись складна і трагічна будова екзистенціалізму.

Розмова у романі ведеться від першої особи, і це дає змогу письменникові крок за кроком проаналізувати драму розкладу новочасної людської свідомості. Маттіа Паскаль — це розпач власного «я», котре страждає від жорстокої фатальної запрограмованості своєї долі і водночас від невизначеності власної ролі, місця, вибору в цьому бутті. Чим конкретніше в реальних своїх проявах буття, тим загадковіша й ірреальніша відповідь на питання: то хто ж я насправді?

Перша спроба відповісти на це запитання відразу руйнує ілюзорну врівноваженість реальності. Події починають переганяти одна одну, вибудовуючись в алогічний ряд, у якому цілковито втрачена схема причинно-наслідкового зв’язку.

Маттіа Паскаль тікає з обридлого дому, від буднів, від гніту провінційного повсякдення, щоб, нарешті, бути «кимось», а не покірливою безликою істотою, хранителем старої бібліотеки з віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей. Випадок закине його в Монте-Карло, випадок подарує йому помилкову інформацію про самогубство гравця в рулетку, а разом з тим — і шанс стати, нарешті, не собою, а — «кимось», «іншим», інакшим. Адже можна одягти маску «іншого» — і перед людиною відкриється незмірний простір втечі. Це і є простір (ілюзія!), де, здається, можна стати «кимось», можна стати «іншим»… І де, врешті, можна стати ніким.

Бо щоб стати «кимось», треба реально стати «іншим». Але ж власної енергії не вистачає навіть для того, щоб бути собою, — і це теж характерна ознака нового часу і нового героя — героя XX ст.: нестабільні й суперечливі його ідеї і прагнення, зв’язки його зі світом неврівноважені, а потужна деміургічна, креативна сила особистості втрачена, можливо, й безповоротно. Деміургом стає випадок — так само непевний, алогічний і непрогнозований, — і як тут не згадати похмуре пророцтво даного явища в поезії Малларме, де людська доля ввіряється знаменитому «un coup de dés», кидку гральних костей? Щоб стати собою, Паскалю потрібен «інший» у собі. І зав'язується нерозв’язний конфлікт: він хоче «самості» не випадкової, а визначеної, вибраної свідомо, але ж «інший» у ньому — лише випадкова комбінація випадкових деталей і збігів. Так, новим його іменем стає випадкове поєднання випадково почутих імен: імені римського імператора Адріана та прізвища відомого історика й культуролога Камілло Де Меїса. І маска назвала себе Адріаном Меїсом. Маска ще захоче змінити свою зовнішність — аби втекти остаточно. Але їй не вдасться, бо насправді це маска «оголена», ілюзорна. Замість того, щоб принести героєві свободу, вона виявляє цілковиту й остаточну ілюзорність цієї свободи.

Найстрашніше ж у цьому — смерть самоцінної, в параметрах ренесансного коду культури, особистості. Можливість одягати і міняти маски означає замінюваність, необов’язковість конкретного індивідууму, а отже, конкретного духовного світу як простору зустрічі минулого з майбутнім, як творчого космосу, здатного до відкриття і розгортання щораз нових і невичерпних духовних потенцій людини. Тяжко й безжально передбачав Піранделло подальші «концепції» замінюваності й необов’язковості — і то не тільки окремих людей, а «окремих» десятків мільйонів людей, і цілих народів, і їхніх мов, і їхніх культур. Лише з втратою особистості, а значить, свідомості і волі, етики й відповідальності могла початись вакханалія тоталітаризму.

Герой Піранделло — і не герой, а «тінь власної тіні». І так само життя стає імітацією життя, інерційною послідовністю нових обманів та ілюзій. Випадкове імператорське ім’я зустрінеться з непридуманим іменем Адріани, дочки старого Ансельмо, в домі якого сподівався знайти собі притулок Маттіа. Дівчина закохається — і загине. Загине, бо йому не вистачить душі на цю любов. Бо він пустка. Порожнеча. Він уже неживий. Він — маска. І він знає це, бо й сам каже про себе, що вже навіки викинутий із життя без жодної можливості повернутися в нього. От і стане йому духовної енергії лише на те, щоб сфальшувати друге своє самогубство і… повернутися назад у своє нудне провінційне містечко. А містечко живе, як і жило, і ані така ризикована втеча, ані карколомні метаморфози героя нічого не зрушили в цьому застиглому омертвілому світі. Хіба що дружина Маттіа, вважаючи себе вдовою, вдруге вийшла заміж. За іншого, має іншу сім'ю, — але це просто інша маска. От тільки місце Паскаля в бібліотеці залишилось незмінним — бо нікому воно не потрібне. Можна було й не виїжджати. Бо навіть перетворившись на власну тінь, Маттіа Паскаль не зміг втекти від себе: це тінь тікала від тіні, наздоганяючи сама себе і зливаючись із власною неіснуючою, беззмістовною і безтілесною суттю. І все, що залишилось героєві після його такої трудної, але марної втечі, — збагатити ту ж саму бібліотеку з тим же самим віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей не чим, а власними ж мемуарами «двічі померлого»…

І хто ж у такому разі його «я»? Ніхто. «Я…