Ксана Рейлі - Недоступна примха, Ксана Рейлі

Розділ 3

Я розвернулася і швидко попрямувала вперед довгим коридором. Уявлення не мала куди йду, адже корпус був доволі великим. Спершу повернула вліво, а тоді вирішила піднятися сходами на третій поверх. Я сперлася спиною до стіни та глибоко вдихнула. Всередині з'явилася тривога. Чому мені так не щастить? Я думала, що більше ніколи його не зустріну, але тепер бачитиму постійно в коледжі. Залишається лише сподіватися, що він нічого не пам'ятає. Не впевнена, що взагалі змогла зацікавити його. Це ж був звичайний поцілунок! Так, у мене нема досвіду в плані обіймів, поцілунків та і взагалі стосунків. Та для нього це була звична річ. Мабуть, кожних вихідних міняє дівчат. Мене він точно не згадає. Я відійшла від стіни, щоб все-таки вибратися з цього коледжу.

— Мені не подобається твоя звичка, — раптом заговорив за моєю спиною знайомий голос.

Я глибоко вдихнула, а тоді розвернулася обличчям до хлопця. Зараз у мене була можливість детальніше роздивитися його. Я думала, що тоді під впливом емоцій ідеалізувала його, але ні. Чорт! Він дійсно був таким красивим, як я і запам'ятала. Коротке темне волосся, високий зріст і підтягнуте тіло, виразні риси обличчя, а ще надто темні очі.

— Яка звичка? — перепитала я та склала руки на грудях.

— Втікати, — відповів він. — Дівчатам подобається казочка про Попелюшку, але це так по-дитячому.

— По-дитячому? Тоді у мене для тебе є новина.

— Справді?

Хлопець підняв одну брову, тримаючи свої руки в кишенях джинс. Я ж підійшла ближче до нього, а тоді сказала:

— Мені ще нема вісімнадцять, тому я теж дитина. Що тобі від мене потрібно?

— Хочу завершити те, що ми розпочали в клубі, — серйозним тоном відповів він.

— А що було в клубі? — я почала сміятися. — Ми просто поцілувалися в коридорі! І повір, я не з тих дівчат, які хотіли б продовження з тобою. Думаєш, чому я втекла? Мені абсолютно не сподобалося

Хлопець раптом схопив мене за руку вище ліктя та притягнув ближче до себе. Я напружилася, відчуваючи хвилювання.

— Не треба робити з мене дурня, — чітко сказав він, дивлячись в мої очі. — Ти теж була зацікавлена в мені.

— Я була п'яна!

— Неправда! Ти прекрасно розуміла, що робиш.

Хлопець дивно посміхнувся, а я відчула незрозумілий страх. Навіщо йому це все?

— Що тобі від мене потрібно? — знову спитала я, а тоді спробувала вирвати свою руку.

Він деякий час дивився на мене, а потім відпустив. Я одразу ж відійшла на декілька кроків і почала знервовано перебирати пальцями.

— Нічого, — спокійно відповів він. — Мені від тебе нічого не треба.

— От і чудово!

Хлопець підійшов до стіни та сперся на неї спиною. Я ж продовжувала стояти. Можливо, час уже піти геть? Він уважно спостерігав за мною своїми карими очима. Я повільно опустила голову, а тоді попрямувала до сходів.

— Як тебе звати? — раптом спитав хлопець.

— Яка тобі різниця? — буркнула я.

— Цікаво просто. Якось мені все ж доведеться до тебе звертатися.

— Думаю, що у нас нема потреби у спілкуванні.

— Звісно! Як скажеш, Попелюшко! Якщо раптом захочеш повернути свою річ, то вона у мене.

— Чекай, у тебе мій браслет? — спитала я та здивовано подивилася на нього. — Ти що, вкрав його?

— Ти це серйозно зараз питаєш? — хлопець почав голосно сміятися. — Навіщо мені твоя дешева біжутерія?

— Послухай, ця річ дуже дорога мені, — почала я. — Ти повинен віддати браслет.

— Повинен?

Він повільно випрямився, а тоді підійшов ближче, надто близько до мене. Я ж спустилася нижче на одну сходинку. Хлопець сперся ліктем на поручні, продовжуючи уважно вивчати мене. Від його пильно погляду мені стало чомусь ніяково.

— Я віддам тобі браслет, — сказав він, а тоді замовк на декілька секунд, — але тобі доведеться добряче попросити.

— Справді? І що я повинна зробити? — трохи роздратовано спитала я. — Продовжити те, на чому ми зупинилися в клубі? Знаєш, моя честь мені важливіша.

— Ох, а під час нашої минулої зустрічі мені так не здалося. Ти ледь не роздягнула мене там в коридорі. Дивно, що сьогодні вирішила згадати про свої принципи.

— Ти — справжнісінький грубіян і хам! Я не буду твоєю собачкою, зрозуміло? Знайди собі іншу! Мабуть, цей браслет не настільки дорогий, щоб я повертала його такою ціною.

Я розвернулася, а тоді швидко спустилася сходами. Ледь не бігла до виходу. Як же він мене розізлив! Таких хлопців треба остерігатися, бо їм завжди потрібне лише одне. Вони не створені для справжніх стосунків, а кохання вважають казочками для дівчаток. Тільки я зовсім не збираюся підкорятися йому. Хай подавиться тим браслетом!
Додому я повернулася злою та роздратованою. Була надія, що він все ж зрозумів, що йому не вдасться мене вламати. Спочатку я переодягнулася, а тоді витягнула свій блокнот. Я почала записувати свої думки через слова. Коли мої батьки сварилися, я завжди закривалася у своїй кімнаті та писала монологи. Я ніколи не перечитувала попередні записи, щоб не повертатися у минуле. Це тільки тут і зараз…

— Смачного! — сказала я, коли спустилася до кухні на вечерю.

— Як тобі перший навчальний день, Валю? — спитала у мене тітка Дарина.

— Непогано, — відповіла я та сіла на стілець. — Мені сподобалося.

— Студентське життя насправді дуже цікаве. Це незабутній період у житті кожного. Святкували з одногрупниками початок навчання?

— Ем, ні. Знаєте, я хотіла з вами поговорити.

— Щось сталося? — спитав дядько та уважно глянув у мою сторону.

— Я розумію, що ви хочете для мене добра, і я вам безмежно вдячна за це. Просто… Мені соромно брати у вас гроші. Я абсолютно чужа людина в цьому будинку. Ви мене прихистили, дали чистий одяг та смачну їжу. Не хочу, щоб ви думали, що я вас використовую.

— Не говори дурниць! — сказала тітка і тепло усміхнулася. — Ти допомагаєш мені по дому, а це теж робота. Без тебе було б в рази важче.

— Мабуть, мені дійсно потрібно піти на роботу, щоб не брати у вас грошей.

— Валентино, — серйозним тоном заговорив дядько, — я розумію, що ти зараз відчуваєш, але це не так. Нам приємно, що ти живеш з нами. Послухай, якщо ти підеш на роботу, то повністю відмовишся від навчання. Ти повинна думати про майбутнє, про здобуття професії. Ми можемо домовитися таким чином: ти допомагаєш тут з домашніми справами, а також я додам тебе до студентської ради.

— А це що таке?

— Спілка студентів, яка займається різними організаційними питаннями. Вони збираються декілька разів у тиждень, щоб обговорити майбутні події в коледжі, а також займаються благодійністю, ведуть соцмережі, електронний журнал і сайт.

— Це круто, — сказала я.

— Вважай це своєю роботою, за яку тобі гроші буду давати я.

— Але це…

— Заперечень не приймаю! — категорично мовив дядько.

— Гаразд, — погодилася я та усміхнулася. — Думаю, що це буде цікаво.

— Тоді завтра після пар зайдеш до мене і я познайомлю тебе з членами студентської ради.

Я кивнула, а тоді все ж почала вечеряти. Тітка Дарина вирішила згадати свої студентські роки. Вона розповідала різні смішні історії. Ця атмосфера змусила мене розслабитися. Я встигла звикнути до цих людей, до цього будинку, але інколи мені не вистачало батьків.
Я сиділа у своїй кімнаті та дивилася на екран свого телефону. Чекала, що мама зателефонує, бо вона завжди робила це о дев'ятій годині вечора. Я почекала п'ятнадцять хвилин, а тоді вирішила сама зателефонувати. Ненависні гудки дратували мене, а я почала хвилюватися. Можливо, щось сталося? Страх з'явився всередині, бо я надто далеко від них.

— Привіт, доню! — сказала мама, коли нарешті прийняла дзвінок. — Вибач, я заснула і забула ввімкнути звук на телефоні. Ось прокинулася, а тут від тебе декілька пропущених.

— Ти пила? — одразу ж спитала я.

— Ні, ти що?!

— Навіщо тоді лягала спати? Ще навіть десятої нема. Ти вдень спиш лише тоді, коли вип'єш.

— Валю, перестань! Краще розкажи, як у тебе справи?

— Нормально.

— Уже почалося навчання? — спитала вона, наче все так, як і має бути.

Здалося, ніби мама раділа, що мене нема поруч. Можливо, я дала їм більше свободи? Все-таки вони обмежували себе, коли я жила з ними.

— Сьогодні був перший день, — спокійно відповіла. — Я казала тобі вчора про це.

— Мабуть, забула.

— Як тато?

— Усе добре, — сказала мама. — Він знайшов роботу, щоб віддати борги.

— І ким він тебе працює?

— Він… Він охоронець у магазині.

— Зрозуміло, — тихо відповіла я, відчуваючи, що мама чогось недоговорює.

— Зараз якраз має повернутися. Треба підігріти йому вечерю.

— Передавай вітання татові.

— Звісно, доню.

— До завтра тоді. Бувай!

— Ем, Валю.., — швидко сказала мама. — Краще не телефонуй мені перша.

— Чому? — здивувалася я.

— Зараз багато справ і зовсім нема часу на розмови. Я сама тобі зателефоную, гаразд? Бувай!

Вона вимкнула дзвінок, а я просто подивилася на екран. Сльози з'явилися на очах, а мені навіть не хотілося їх стримувати. Я не потрібна їм… Зовсім.
Через втому я заснула швидко і доволі міцно спала. Зранку прокинулася від ненависного звуку будильника. У голові досі крутилася розмова з мамою. Вона була такою дивною. Можливо, у них проблеми, а вони мовчать, щоб не втягувати мене в це? Не знаю…
Я швидко одягнула білі джинси та зелений мереживний топ. Зробила собі мінімальний макіяж, хоч і не було ніякого настрою на це. Зараз би залюбки вдягнула свої старі джинси та чорну футболку, що була на два розміри більшою. Я любила великі речі, але тут мені зовсім не хотілося виділятися. До того ж дядько має познайомити мене з цією спілкою студентів. Не хотілося, щоб вони думали, що я якась інша.

— То ти тепер будеш у студентській раді? — перепитала Тася, коли ми стояли біля коледжу.

— Так, — відповіла я. — Дядько сказав, що там класно.

— Але туди не беруть першокурсників, — заговорила Ліса. — У цій спілці лише старші. Мій брат, наприклад.

— Справді? Я не знала, але хіба це має якесь значення?

— Звісно має! — голосно сказала дівчина. — Вибач, що я так різко реагую на це. Просто ти тільки з'явилися тут і зовсім нічого не знаєш про цей коледж!

— У мене таке враження, ніби ти заздриш Валі, — мовила Тася, насупившись.

— Я не заздрю їй! Там одні старшокурсники. Я навіть не знаю, чи беруть когось з другого курсу.

— Ти теж хочеш в ту студентську раду? — спитала я, глянувши на Лісу.

— До чого тут це? Там не так просто, як тобі здається. Вони багато працюють. Повір, я знаю.

— Бо там твій брат, — тихо буркнула Тася. — Цікаво, що він робить у цій спілці? Складає статистику скільки дівчат можна вламати за одну ніч на студентській вечірці?

Я засміялася, а Ліса кинула на подругу не надто доброзичливий погляд. Тася лише байдуже знизала плечима, адже добре розуміла, що сказала правду.

— Усім керує Давид, — заговорила Аліса.

— Це ще хто? — спитала я.

— Найкращий друг мого брата, — відповіла дівчина. — Він там за головного. Мій брат йому допомагає, а ще у цій спілці є Каміла. Вона — дівчина Дави. Терпіти її не можу, якщо чесно. Ще декілька студентів там просто для кількості. Їхні думки ніхто не враховує. Валю, ти навіть не розумієш, з чим зв'язуєшся.

— Мені байдуже, Лісо. Я лише роблю те, що мені сказав дядько.

— Їм не сподобається, що ти з'явилася у їхньому колі.

— І нехай! — буркнула я.

Слова Ліси трохи налякали мене. Може, вона має рацію? У них своя компанія, а я не впевнена, що зможу вписатися туди. Після пар я попрямувала до Віталія Степановича в кабінет. Він одразу ж повів мене до однієї з аудиторій. Коли ми зайшли всередину, то я помітила декілька старшокурсників. На одному зі стільців сиділа красива брюнетка, а біля неї стояв Віталік. Я ледь усміхнулася йому. Біля них було ще двоє студентів. Усі погляди були звернені в мою сторону. Я трохи напружилася, адже не люблю такої надмірної уваги.

— Друзі, у мене тут є для вас новина, — сказав дядько і поклав свої руки мені на плечі. — Невеличке поповнення у вашу компанію. Думаю, що у вас знайдеться місце для Валі.

— Звісно, — заговорила брюнетка, розтягуючи нафарбовані губи в нещирій посмішці.

— Але ж у студентську раду не записують першокурсників, — сказав Віталік, насупившись.

Клас! Я думала, що хоча б він підтримає мене.

— Чому? — спитав дядько.

— Такі правила, — раптом заговорив знайомий голос.

Я напружилася, а коли повернула голову, то побачила у дверях того незнайомця. Чорт! Цього ще мені бракувало!

— Це мій коледж і мої правила! — трохи роздратовано сказав Віталій Степанович, — Валентина тепер буде з вами, а усе інше мене не хвилює. Давиде, тобі зрозуміло?

— Так, — буркнув хлопець і швидко глянув на мене.

Дядько пішов, а я зловила на собі дещо здивовані погляди від усіх присутніх, в яких так і виднілася неприязнь.

— П-п-привіт! — розгублено сказала я, намагаючись усміхнутися.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно