Нідейла Нельте - Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте

25.09.

Під'їжджаємо, розмова переривається. Ось тобі і перша інформація, агент Там, ми ж думали, що раби діляться на легальних – проданих на Тарині – і не легальних, тобто з усіх інших планет, де немає офіційного дозволу. А тут, виявляється, купа своїх шарів і понять. І щось мені так не хочеться в це все закопуватися!

Гаразд, врешті-решт, мене таки не до рабів визначили, а до вищого світу. Переживу.

Мені пощастило, ми потрапили не куди-небудь, а до самого Корнеля. Будинок у нього, звичайно, не рівня не те, що моєму – а, напевно, і взагалі більшості особняків Галактики. Величезна ділянка на березі океану, білі стіни, дзеркальні високі вікна – стільки скла, дух захоплює, басейни, фонтани, альтаночки, літні павільйони, веранди, і багато-багато перетікаючого простору.

Територією ходили якісь величезні тварини, схожі на леопардів. Мене запевнили, що вони не є небезпечними, але не хотілося б потрапити сюди вночі потайки.

Вищий світ вже зібрався у величезній вітальні, у якій була відсутня одна стіна, завдяки чому простір перетікав в прекрасний затишний парк з басейном. Свелла представила мене аристократам, Корнель радо запросив бути гостею, його вісімнадцятирічна дочка Олінка радісно трясла мою руку і щось щебетала, я коротко розповіла свою історію, збиваючись і мнучи фрази, прекрасні дами пожаліли, пообговорювали чоловіків на інших планетах, погомоніли про те, що всюди не завадило б заснувати матріархат, а після благополучно забули.

Майже всі, як і Свелла, прийшли з рабами чи рабинями, що здебільшого здавалися нормально доглянутими, у багатьох спостерігалися нашийники різних видів. Для них навіть було відведено місце, м'який килим з невеликим столиком, на якому стояли якісь соки, фрукти і легкі закуски. Не так вже й страшно. Неприємно, звичайно, але нерівність завжди переслідувала людей, така вже наша природа. Це мій «цинік» мене вмовляє, тому що, якщо чесно, мені глибоко огидний такий стан речей.

– Нудьгуєш? – підходить Олінка. На цей раз на повідку, прикріпленому до нашийника, вона веде симпатичного стрункого хлопця. Правда, при погляді в його очі мені робиться якось незатишно, але агент Там, лайнувшись, змушує себе зайнятися справою, і я тисну плечима:

– Освоююсь.

Хлопець одягнений в блискучу чорну шкіряну жилетку, що відкриває красиві чоловічі груди, і такі ж вузькі штани, ніби тільки-тільки зі стриптиз-бару.

Олінка сідає поруч зі мною на невеличкий м’якенький диванчик, хлопець опускається біля її ніг, вона запускає руку в його волосся і куйовдить.

– Ну як тобі у нас? – зображує привітну господиню Олінка.

– Чудово! – посміхаюся.

– А ти вже собі раба пригледіла? – цікавиться.

– Та ні, не встигла, – кажу. – Нещодавно ж приїхала, не зовсім ще знаю, що тут до чого... Слухай, мені так соромно, позабувала половину імен, розкажи про усіх?

Олінка охоче приймається переказувати місцеві плітки, з яких я виокремлюю крихти корисної інформації.

– А Три Глави? – питаю, коли Олінка видихається і починає смикати волосся хлопця сильніше, ніж варто було б. Хочеться нагадати, думаю, напевно забулася злегка... Але якось не наважуюсь, хіба мало, що у них за відносини.

– Не знаю, – знічується Олінка. – Вони такою таємницею оточені, спробуй підступися. Хоча тато обіцяв, що коли-небудь і я... – затинається, обводить язиком губи, розумію, що ступила на слизьку стезю. Аби вона потім не згадала, про що я цікавилася, одразу ж перекладаю розмову на інше, глянувши на хлопця біля її ніг:

– Слухай, а буває, що вільні закохуються в рабів, невільниць?

Вона дивиться на мене таким ошелешеним поглядом, ніби я бовкнула несусвітню нісенітницю.

– Закохатися в раба? – тягне його за волосся, задираючи голову і по-хазяйськи цілуючи в губи, помічаю, як друга рука погладжує дивний пульт на поясі. – Таке тільки жителька Амадеуса й могла сказати. Повернись-но... – тягне хлопця за нашийник, він стає на коліна, повернувшись до неї обличчям, Олінка ще раз цілує його:

– Ти мене кохаєш, Ден?

– Звичайно, пані, – відгукується той.

– Не вірю, – капризно вимовляє Олінка, стрімко втрачаючи мою симпатію.

– Незрівнянна обожнювана господиня, я люблю вас більше за всіх на світі, доставляти вам задоволення – сенс мого життя...

– О, як, – сміється Олінка, демонстративно підморгуючи. Наштовхується на докірливий погляд Корнеля, обличчя стає незадоволеним.

– Сядь вже, – наказує рабу, і коли він знову влаштовується біля її ніг, так проводить рукою в дорогоцінних кільцях по його шиї, що мені стає не по собі. Ніби зараз переріже.

Що за дурниці, ми ж дорослі цивілізовані люди. Я знаю, що до рабів тут ставляться як до речей, ну що поробиш, статус у них такий, що історично склався. Але ж це не означає, що вони їм тут горлянки перерізають усім поспіль?

Любі читачі, якщо ви тут, будь ласка, напишіть мені! Для мене дуже важлива ваша підтримка!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно