Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

видно тільки на світлинах, які я відібрав. Отже, знімки було зроблено в одну й ту саму пору року.

Він бере світлину й пильно вдивляється у неї.

— Бур’яни?

— Так, бур’яни.

Я вказую на інші знімки:

— Решту я погрупував за іншими критеріями.

Показую на світлини з літньою жінкою та на ті, що, як мені здалося, з ними пов’язані:

— Тут пошкоджений об’єктив. Це помітно в нижньому куті, де прямі лінії.

Я беруся за інший стос.

— Тут чітко видно відбитки, які опинились на цифровій версії знімка після використання сканера. Мабуть, із дев’яностих.

— Мабуть, — повторює Ґленн, похитуючи головою.

У двері стукають. Хтось просить Ґленна вийти в коридор.

— Я перепрошую, — каже він і виходить з кімнати.

До мене долинають звуки розмови, та слів не розібрати. Мені цікаво, та я намагаюся зберігати байдужий вигляд, позаяк за мною досі стежить камера.

Детектив Ґленн повертається і дещо розслаблено завалюється у крісло.

— Докторе Крей, можна дати вам одну пораду?

— Впевнений, вона буде мені корисна.

— Якщо ще коли-небудь потрапите в подібну ситуацію, боже збав, не кажіть ані слова, доки вам не дадуть поговорити з адвокатом.

Він постукує по стосу світлин.

— Моторошна штука. Я б навіть сказав, це підстава висунути підозру.

— Я лише казав правду.

— Я помітив. І ледь собі не нашкодили. До речі, мені цікаво, чому ви завагались зі знімком травми голови.

— Отже, це фото ви показали мені невипадково?

— О так, — киває він. — Я хотів побачити вашу реакцію — відразу чи, навпаки, бажання почати себе торкатися.

— І я завагався...

— Так. Подібна реакція буває в поліціянтів і лікарів.

— Я був парамедиком.

Він зводить брови:

— Справді?

— Так. Але завагався не через це. Я дивився, як кров просочилася на білу замазку між плитками. Це нагадало мені кістку.

Ґленн примружує одне око.

— Кістку? Дивний ви. Не знаю, чи й усвідомлюєте наскільки.

Він проводить рукою над світлинами.

— Хочете дізнатись, що здалося мені найцікавішим?

— Ще б пак.

— Ви ані слова не сказали про тіла. Говорили про все, окрім них.

Навіть я змушений визнати, що це дещо дивно.

— Гадаю, люди — не моя галузь знань...

Він усміхається.

— Я в курсі.

— Отже... я можу йти?

— Ви могли піти, коли заманеться. Формально вас не брали під арешт.

Я з підозрою зиркаю на двері.

— Коли ви кажете, що я можу йти, — говорю, — я справді можу йти? Чи ви знову хочете подивитись на мою реакцію на... чим би воно, на бога, не було?

— Ви можете йти. Ви не той, хто нам потрібен.

— Не той? То, може, розкажете мені тепер, у чому річ?

— Так, професоре. Певний час ви були головним підозрюваним у розслідуванні вбивства. Окружний прокурор вже обмірковував, яку краватку надіти на вашу смертну кару.

Він знову зиркає на камеру, потім стишує голос.

— Щодо таких справ вони тут іноді надто нервують. Хотіли взяти вас якнайскоріше, щоб не втратити доказів вашої провини.

Я аж заціпенів.

— Мене? Але чому?

Відповідь — переді мною, на знімках, та я буваю настільки відірваний від реальності, що не в змозі провести прямих паралелей.

— Жартуєте? Ви просто мрія, а не підозрюваний. Геній-відлюдько. Прийшли сюди з розповідями про надхижаків. Усе йшло аж надто добре.

Я відчуваю, як від його слів у мене палає шкіра. Ґленн розслаблений, проте я хвилююся: а що, як він лише продовжує гру?

Він помічає мій дискомфорт.

— Ні, справді, — говорить, вказуючи на двері, — можете йти хоч зараз.

Я повертаю голову до дверей, очікуючи побачити озброєних охоронців, готових вивести мене.

— Якщо це гра, то я не розумію, чого від мене вимагають. Не знаю, що ви хочете почути.

— Вибачте, докторе Крей. Я розумію, все це трохи збиває з пантелику.

На мить я уявляю, який, певно, маю вигляд. Коли я працював екстреним медичним техніком, то постійно мав справу з людьми у стані шоку. Саме так я зараз почуваюся.

Мій погляд падає на верхній знімок. У кадрі звисає рука жінки, ніжна, майже витончена, з кінчиків пальців стікають червоні краплини. Її долоні замазані землею та власною кров’ю.

Я розкладаю на столі інші знімки й знову проглядаю їх.

За словами детектива Ґленна, я звернув увагу на все, окрім людей.

Тож звертаю тепер.

Знімку її обличчя немає.

Тепер усе стає на свої місця. Я розумію, чому я тут.

На мої плечі падає геть інший тягар. Після тривалої паузи я підводжу погляд на Ґленна. Він уважно за мною стежить.

Я збираюся з силами, аби сказати те, чого казати не хочу:

— Я її знаю...

Розділ 6

Польові роботи

Промовляючи її ім’я, детектив Ґленн стежить за моєю реакцією.

— Джуніпер Парсонс.

Я не реагую, а це, підозрюю, промовистіше за будь-які слова. Спочатку я боявся, що він назве ім’я когось близького мені — а таких не дуже багато. Рука на знімку могла належати з півдесятка жінок, з якими я працював, чи доньці моєї знайомої.

Єдина жінка, з якою я останнім часом був близький, якщо так можна сказати, — це Елісон. Певен, що її руку я впізнав би одразу. Я провів багато ночей, пестячи її зап’ястя, сплівши її пальці зі своїми, доки ми говорили про все на світі — від старих пригодницьких комедій Боба Гоупа до запаху пустельного повітря в Гобі.

Якби на фото була вона, спершу моє тіло видало б якусь примітивну фізіологічну реакцію — розширені кровоносні судини, мурашки по шкірі, спазм у животі.

Просто зараз я відчуваю нетривале полегшення, позаяк її ім’я знайомим не здається. Нетривале, бо вища емоція — коли наш соціальний мозок підказує, як слід почуватися, відштовхуючись від внутрішніх, а не зовнішніх переживань, — стверджує, що я маю почуватися винним. Винним, мов покараний пес, що сидить у кутку не тому, що знає: їжу зі столу брати заборонено, — а тому, що накапостив, та не розуміє як.

Детектив Ґленн спостерігає за моєю нереакцією. І хоч вона може свідчити про мою невинуватість, його це, певно, лише додатково переконує: я значно більше відсторонений від людей навколо, ніж це буває зазвичай. Я карикатура на науковця-відлюдька.

Я погано запам’ятовую імена. «Джуніпер», — прокручую в голові знову й знову Він має на увазі