Ерік-Емманюель Шмітт - Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт

ПОММЕРЕ: Діано, не знаю, який танець живота ти йому показала, однак я вже кілька місяців не бачила Рішара таким тихим!

ДІАНА (похмуро): Я теж...

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти ще сумнівалася в його почуттях! Дурненька! Сподіваюся, тепер ти спиш спокійно?

Діана киває ствердно.

ДІАНА: Добраніч, мамо, іди вже спати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Гаразд, іду. (Раптом пожвавлюється.) Даруй мені за це запитання, але: він запропонував тобі стати до шлюбу?

ДІАНА: Ні.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Що ж, не хочу зіпсувати сюрприз, але я не здивувалася б, якби невдовзі він заявив би про свої наміри!

ДІАНА (з болем): Я так не думаю.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бла-бла-бла!.. До якого ресторану він тебе веде?

ДІАНА: До Розьє.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Розьє?! А що я казала: це ж ідеальне місце для освідчення!

ДІАНА: Мамо, вимикай свій апарат і лягай спати!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ось побачиш, дитино, побачиш! Твоя мати не так уже й несповна розуму, як ти гадаєш. Життя готує нам безліч несподіванок. Та добре, добре! Вимикаю апарат — ось, бачиш! І йду спати...

Мадам Поммере заливається сміхом, немов дитина, і йде геть, наспівуючи «Добраніч!»

Діана, залишившись на самоті, не приховує свого горя. На її обличчі з’являється біль. Таке враження, ніби вона от-от заридає... аж раптом вона видає довгий розпачливий крик пораненого звіра.

4. Мансарда. Коридор

Заходять Діана і дві румунки — Родіка й Еліна. Коридор проходить через увесь верхній поверх старовинного будинку — колись давно тут мешкала прислуга.

Діана своїми ключами відчиняє двері до мансардного помешкання.

Рукою обводить приміщення, яке ми не бачимо.

ДІАНА: Ось, дивіться, це тут!

Зніяковілі румунки зазирають у помешкання.

ЕЛІНА (приголомшено): Дивовижно!

ДІАНА: Дивовижно? О, зовсім ні! Це просто дуже світла квартирка понад паризькими дахами!

ЕЛІНА (замріяно): Дивовижно...

ДІАНА: Останніми роками я здавала її студенткам. Якщо нам вдасться домовитися, можу віддати її вам. (Показує на теку, яку тримає під пахвою.) Щодо ваших документів, то моїм підлеглим уже багато чого вдалося досягти: ось тимчасові довідки на час, поки вам не видадуть посвідки на проживання. Це має вирішитися за десять днів.

Еліна і Родіка беруть теку і роздивляються документи.

ЕЛІНА: О, мадам, у мене немає слів, аби...

ДІАНА: Тихо!.. Огляньтесь тут, я вас залишу — треба домовитися з консьєржем. Заходьте і будьте як удома!

Діана спускається сходами, залишивши румунок перед дверима помешкання.

Вони реагують по-різному: Еліна не тямить себе від щастя, а Родіка похмуро і стривожено бурмоче.

ЕЛІНА (в ейфорії): Ти можеш у це повірити, Родіко, можеш повірити в це?!

РОДІКА (різко): Ні!

ЕЛІНА (вражено): Чому?! Хіба ці документи не справжні?

РОДІКА: Справжні.

ЕЛІНА: А ця квартира?

РОДІКА: І скільки нам це коштуватиме?

ЕЛІНА: Але ж вона надасть нам її безкоштовно, поки ми не знайдемо іншу роботу!

РОДІКА: А я так і сказала: скільки нам це коштуватиме? Що за цим приховується?

ЕЛІНА: О, ти ніколи нікому не довіряєш!

РОДІКА: Життя довело, що я маю рацію. Діди Морози мені ще жодного разу не траплялися.

ЕЛІНА: Депутатка бореться за те, щоби з жінками не поводилися так, як поводяться з нами. Вона ставить на це все — свої ім’я, репутацію, пише парламентський звіт! Невже тобі багато таких людей траплялося?

РОДІКА: У тому то й справа, що ні...

ЕЛІНА: Ти невиправна!

РОДІКА: В офіційному боці її ставлення до нас я навіть не сумніваюсь. Власне, це ж її робота! А от що далі? Перш за все це політика. Доброчесність? Навіщо? Для чого вона робить те, чого робити не зобов’язана? Власним коштом? Їй же ця квартира прибуток приносить... Чому вона обрала саме нас? Тебе і мене. Двох повій — та вона під час свого розслідування зустрічала десятки таких! То чому ж саме ми, чому не інші?.. Повір мені — вона це робить не просто так.

ЕЛІНА: То й ліпше! Досі я зневажала всіх тих, хто робив щось для мене лише за мої прегарні очі!

РОДІКА: Еліно, має бути ціна! Даремно в житті не дається нічого!

ЕЛІНА: Отже, вона нам її назве. Хай там як, а я впевнена в її чесності.

РОДІКА: Та невже? Де це написано?

ЕЛІНА: Родіко, та ти зовсім втратила здоровий глузд! Мадам Поммере допомагає нам залишити пекло і почати нове життя. І якщо за це треба сплатити певну ціну, то, можеш мені повірити, я готова! І навіть удвічі більшу!

РОДІКА: Я також. Сподіваюся тільки, що в мене на це стане сили.

ЕЛІНА: По-твоєму, може бути щось гірше за те, чим ми займалися?

Родіка знизує плечима.

Повертається Діана.

ДІАНА: То як, вам подобається?

ЕЛІНА: О, надзвичайно подобається, мадам! Надзвичайно!

Вона кидається до Діани, хапає її за руки і вдячно цілує.

ДІАНА: А як щодо вас, мадам Ніколеску?

РОДІКА: Треба подумати...

ЕЛІНА: О, вона просто не насмілюється зізнатися — їй тут дуже подобається!

Діана, не відводячи погляду від Еліни, каже дуже щиро:

ДІАНА: Еліно, буду з вами відверта: за все це треба сплатити певну ціну.

РОДІКА: Ага!

ЕЛІНА: Та звісно! Які будуть ваші умови?

ДІАНА: Мої умови? Ні, умов не буде. Хочу попросити про послугу. Дуже важливу послугу.

Діана на мить замовкає, обмірковує свої слова, веде далі вже твердо:

ДІАНА: Одній людині треба подарувати щастя.

Румунки приголомшені.

ДІАНА: Мені треба, щоб один чоловік захопився Еліною. І щоб між ними утворився зв’язок.

ЕЛІНА: Однак...

РОДІКА: Навіщо?

ДІАНА: Бо я кохаю цього чоловіка.

РОДІКА: Тепер я розумію ще менше.

ЕЛІНА: Можу запевнити вас, мадам Поммере, що я також не можу збагнути, чому...

Діана жестом просить їх замовкнути. Ледве даючи раду збентеженню, вона намагається пояснити:

ДІАНА: Кілька тижнів тому Рішар, мій коханий, поскаржився на біль у спині. Його обстежили. Офіційно це обстеження нічого не виявило. Насправді ж знайшли рак. Такої просунутої форми, що не варто навіть вживати ліки — це не дасть ефекту і тільки засмутить хворого. Рішарові про це невідомо. Він думає, що це фантомний біль, і не здогадується про те, що на нього чекає. За словами лікаря, йому залишилось усього кілька місяців. Менше року.

Румунки починають відчувати симпатію до Діани.

ДІАНА: Через кілька днів після того, як лікар повідав мені цю таємницю, Рішар заявив, що залишає мене.

ЕЛІНА: О, ні!

ДІАНА: На жаль, так.

РОДІКА: Усі чоловіки однакові!

ДІАНА: Що ви робили б на моєму місці, га? Можливо, слід було крикнути: «Ні, нам не варто розходитись,