Артур Конан Дойль - Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

ліжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колінах стояв юнак, що здригався від ридань. Горе так пригнітило його, що він навіть не поглянув у наш бік. Голмс поклав йому руку на плече.

— Ви містер Ґодфрі Стонтон?

— Так-так... Це я. Але ви прибули запізно. Вона померла.

Він, мабуть, вирішив, що ми медики. Голмс пробурмотів кілька слів співчуття та спробував пояснити, скільки клопотів він завдав своїм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронґа.

— Отже, джентльмени, — сказав він, — ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневідповідніший момент. Я не хотів би сваритися в присутності покійниці, але знайте: якби я був молодший, ваша поведінка не залишилася б безкарною!

— Даруйте, докторе Армстронґ, але мені здається, ми не зовсім розуміємо один одного, — з гідністю відповів мій приятель. — Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?

За хвильку ми вже сиділи у вітальні.

— Слухаю вас, сер, — спонукав лікар.

— Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, більше того — цей старигань мені дуже неприємний. Збагніть, якщо зникає людина, а до мене звертаються за допомогою, мій обов’язок — знайти її. Тільки-но зниклого знаходять — моя місія закінчена. І якщо не було порушено закон, то таємниця, якої я мимоволі торкнувся, назавжди нею й залишиться. У цій справі, впевнений, порушення закону не було, і ви можете цілком розраховувати на мою мовчанку. Жодне слово про неї не потрапить на газетні сторінки.

Доктор Армстронґ ступив уперед і простягнув Голмсові руку.

— Я помилявся щодо вас, містере Голмс! — вибачився він. — Ви справжній джентльмен. Я залишив нещасного Стонтона наодинці з його горем, але потім, дякуючи Богу, вирішив повернутися назад: може, йому знадобиться моя допомога. І це дало мені можливість пізнати вас краще. Ви достатньо обізнані в цій справі, і мені не так складно пояснити все інше. Торік Ґодфрі Стонтон орендував помешкання в Лондоні. Він покохав доньку господині й незабаром з нею одружився. Світ не бачив жінки ніжнішої, гарнішої та розумнішої за неї. Ніхто не посоромився б мати таку дружину. Але Ґодфрі — спадкоємець того огидного скнари. І якби він дізнався про одруження небожа, то позбавив би його спадщини. Я добре знаю Ґодфрі й дуже його люблю. Він безумовно чудова людина. Тому я всіляко сприяв йому, щоб зберегти цю таємницю. Завдяки цьому віддаленому будинку й обережності Ґодфрі про їхній шлюб дотепер було відомо лише двом людям — мені та відданому слузі, котрий зараз пішов за лікарем до Трампінґтона. Нещодавно Ґодфрі спіткав страшний удар — його дружина небезпечно занедужала. Виявилося, що це швидкоплинні сухоти. Ґодфрі мало не збожеволів від горя; але йому все ж довелося їхати до Лондона на цей матч, бо не зміг би пояснити свою відсутність, не розкривши таємниці. Я намагався підбадьорити його, пославши телеграму. Він відповів, благаючи зробити все, щоб врятувати дружину. Вам якимось дивом вдалося прочитати його телеграму. Я не хотів казати йому, наскільки велика небезпека, бо його присутність тут нічому б не зарадила. Але я написав усю правду батькові дівчини, а той, забувши про розсудливість, вибовкав усе Ґодфрі. Останній, усе покинувши, приїхав сюди в стані, близькому до шаленства. І на колінах простояв біля її ліжка до сьогоднішнього ранку, поки смерть не припинила страждання дівчини. Ось і все, містере Голмс. Не сумніваюся, що можу довіритися вашій скромності та скромності вашого колеги.

Голмс міцно потиснув лікареві руку.

— Ходімо, Ватсоне, — кивнув він.

І ми вийшли з цього сумного будинку назустріч блідому сяйву зимового дня. 

Його прощальний уклін

Була дев’ята година вечора другого серпня — найстрашнішого серпня в усій історії людства. Здавалося, на землю, що занепадає, вже звалилося Боже прокляття — панувало страхітливе затишшя, і задушливе, нерухоме повітря сповнилося довготривалим очікуванням. Сонце давно сіло, але далеко на заході, біля самого виднокраю, жевріла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорі яскраво сяяли зірки, внизу в бухті виблискували корабельні вогні. На садовій доріжці біля кам’яної огорожі розмовляли два німця — особи поважні: за їхніми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, із ліпниною фронтонів зусібіч. Співрозмовники дивилися на широку гладінь берега біля підніжжя величної крейдяної скелі, на яку чотири роки тому опустився, як перелітний орел, гер фон Борк, один із учасників бесіди. Вони перемовлялися впівголоса, тісно схиливши голови. Тліючі кінчики їхніх сигар знизу можна було б сприйняти за вогняні очі злого демона, породження пекла, що визирає з темряви...

Цей фон Борк був непересічною особистістю. Серед усіх відданих кайзерові агентів ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довірили «англійську місію», найвідповідальнішу. І з моменту, коли шпигун приступив до її виконання, таланти ці розкривалися все яскравіше, свідками чого стали п’ятеро втаємничених. Одним із цієї п’ятірки був барон фон Херлінґ, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сільський провулок в очікуванні, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.

— Судячи з того, як розгортаються події, до кінця тижня ви, ймовірно, вже будете в Берліні, — зауважив секретар. — Прийом, який вам там готують, любий мій фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскільки сильно цінують вашу діяльність у цій країні у вищих колах.

Секретар був солідний, серйозний чоловік, високий, широкоплечий, говорив повільно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичній кар’єрі.

Фон Борк засміявся.

— Їх не так уже й важко одурити, — зауважив він. — Неможливо уявити людей більш поступливих і наївних.

— Не знаю, не знаю... — промовив його співрозмовник замислившись. — У них є межа, через яку не переступиш, і це варто пам’ятати. Саме напускна наївність і є пасткою для іноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’які люди. Аж раптом натикаєшся на щось дуже жорстке та рішуче. І розумієш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них є свої, лише їм властиві умовності, із якими просто неможливо не рахуватися.

— Маєте на увазі «хороші манери», щось таке?

Фон Борк зітхнув, як чоловік, котрий уже постраждав від цього.

— Маю на увазі типові британські умовності в усіх їхніх своєрідних проявах. Для прикладу можу розповісти історію, що сталася зі мною, коли я припустився жахливої помилки. Можу дозволити собі розповідати про власні хиби, бо ви достатньо добре обізнані про мою роботу та знаєте, наскільки вона успішна. Сталося це під час мого першого приїзду сюди. Мене запросили на вікенд у заміський будиночок члена кабінету міністрів. Розмови велися вкрай необережні.

Фон Борк кивнув.

— Я бував там, — додав він сухо.

— Зрозуміло. Так от, я, природно, послав звіт про свої спостереження до Берліна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах.