Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

давно. У світовій літературі не так і багато тих Love Stories. А в масовій культурі вже давно існує потужна індустрія відповідних книжок, кінофільмів і серіалів. І продовжують створюватися нові й нові імітовані Love Stories — одноденки. Імітації історій кохання, сильного як смерть, але зі щасливим — приший кобилі хвіст — закінченням, користуються добрим попитом в ображених на життя читачок.

Якщо розібратися, ті Love Stories у реальному житті не дуже й потрібні, бо підривають родинні, родові й професійні цінності, які є базовими у земному житті людини. І водночас у сильному, як смерть, коханні є щось неймовірно привабливе. Це те, що може запалити вогонь Господа навіть у сірості повсякдення. Це те, чому заздрять міщани, точніше, міщанки, намагаючись репрезентувати свій банальний союз із банальними мужчинами як кохання, сильне як смерть.

Я з цим перетинаюся щоразу, коли спілкуюся зі своїми одруженими подругами. Жінки переповнюють наші розмови звітом про ті неймовірні знаки уваги, якими на різних етапах життя їх обдаровували їхні обранці. Розмови перетворюються в монологи, жінки підвищують голоси, щоб їх не перебили, дали договорити! Вони не помічають ані іронічної пики слухачів, ані власного натхненного комізму.

Ви скажете, то я заздрю жінкам, які, на відміну від мене, зберегли кохання, таке сильне, що аж сильніше від смерті. Ні, то вони не в силі витримати, що кохання, сильного, як смерть, у них ніколи й не було. І що для них ніколи не горітиме вогонь Господа. Який краще було б перекласти з оригіналу як Полум’я Вогняне, як це перекладено деякими іншими мовами з оригіналу — еш шелхабет...

שַׁלְהֶ֥בֶתְיָֽה׃ אֵ֖שׁ

φλόγες αὐτῆς· 

ignis atque flammarum

flamma del eterno

un flame de l’Eternel

vehement flame

eine Flamme des HERRN

płomień Pański

полымя непагаснае

пламень Божий

Червоний беретик

Моя молода бабуся в модному капелюшку. Київ, 1925 – 1930 роки

Це сюжет символічний. Принаймні для мене. Подібних епізодів протягом мого співбуття із моїми матір’ю та бабусею було безліч. Епізод з червоним беретиком — найяскравіший.

Це сталося, коли мені було 22—23 роки. Я закінчила університет, працювала перший чи другий рік, мала свою зарплатню. І от саме в день зарплатні я придбала фетровий червоний беретик, який напрочуд добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі. Кожен знає: зрідка в нашому гардеробі трапляється якась така річ, яка сидить на нас не просто добре, а дивовижно добре. Річ, яка не просто до лиця, а яка по-особливому виявляє дивовижу внутрішнього обличчя. В кожної жінки, а втім, і в чоловіка також, є улюблений светр, улюблені джинси, улюблений шарф, які на певний час можуть стати невіддільним атрибутом її чи його сутності. Для мене таким міг стати той червоний беретик.

Іноді такі речі шалено дорогі, але якщо вгадав, то великих грошей не шкода. А іноді такі речі непристойно дешеві, або й взагалі нічого не коштують, наприклад, віддали друзі, бо їм не підійшло. Мій червоний беретик коштував дуже дешево, менше п’яти радянських карбованців. Я зраділа вдалій покупці, повернулася ввечері додому просто в ньому.

Матері вдома не було, а бабуся зустріла мене безглуздим запитанням:

— Яке ти маєш право?

Я пояснювала їй, що беретик недорогий, коштував чотири вісімдесят. Але бабуся продовжувала питати, яке я маю право. Це було дивно, бо скупою моя бабуся не була. Але вона уперто демонструвала категоричне несхвалення моєї обновки, гнівно повторюючи:

— Яке ти маєш право?

Червоний беретик не був черговим набутком після багатьох витрат. Я не була марнотратницею. Існувала в межах своїх скромних доходів. Ніколи ні в кого не позичала грошей. Одначе, бабуся продовжувала обурено питати:

— Яке ти маєш право?

Вона довела мене до сліз. Я плакала, а вона щоразу агресивніше повторювала: «Яке ти маєш право?» Я почала ридати. А потім закричала із диким хрипким надривом, ніби мала напад якоїсь страшної хвороби. Але бабуся не вгамовувалась. І тоді я схопила ножиці, порізала фетровий беретик і кинула його їй в обличчя.

І тоді вона вмить заспокоїлась і заходилася заспокоювати мене. Стала витирати мої сльози. Сказала, щоб завтра я неодмінно купила собі новий капелюшок. Простягнула мені гроші — суму в декілька разів більшу за ціну того беретика, на який я «не мала права».

Прийшла мати, і я розповіла їй про порізаний беретик. Мати почала перераховувати, скільки всього доброго зробила мені бабуся, тож чи маю я право тримати на неї зло через той нещасний беретик? Сказала, щоб я неодмінно купила собі новий.

Наступного дня я пішла до тієї ж крамниці, але такого самого беретика не було. Я купила інший червоний капелюшок. Він коштував дорожче. Я тривалий час носила його, привертаючи увагу до себе. В конторі, де я працювала, мені навіть дали прізвисько «Червона шапочка». Капелюшок добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі, але не так неймовірно добре, як той порізаний беретик.

— Ти ж сама порізала його, — сказала мені мати. Чи вона не розуміла, що в тому стані, в якому я була тоді, порізати беретик було для мене єдиним способом врятуватись?

Коли років через десять по тому бабуся померла, ми з матір’ю знайшли серед її речей обрізки червоного фетру.

— Ти бачиш, — сказала мати, — вона відчувала себе винною! Скільки тобі доброго зробила бабуся! А ти пам’ятаєш тільки лихе!

Відчувала себе винною чи відчувала, що може зробити зі мною все, що захоче? Відчувала, що завжди зможе поставити мене на місце, коли я раптом наважусь стрибнути бодай трохи вище відведених мені меж. Бабуся справді завжди підтримувала, коли мені було погано. А коли мені з якогось дива ставало добре, знаходила спосіб повернути улюблену онуку до багна своїх несправджених, марних надій та життєвих невдач.

Бабусі давно нема. Замість неї це робить доля: не ріже червоний капелюшок, а змушує робити таке мене саму.

«Серцем вистраждане слово...»

Відмінниця, дошка пошани, 1967 рік

Мовне питання переломилося в душах і в устах українців надсадно й химерно. Чую у відповідь весь вокабуляр націоналістичної риторики. Але нема химернішого заняття, ніж сперечатися з риторикою. Як казала Ліна Костенко, мова в них солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Мої батьки були російськомовними київськими міщанами мішаного походження. Обидві бабусі, які померли, коли я вже мала власних дітей, також були російськомовні. Обидва діди померли до мого народження, про них я маю досить фрагментарну інформацію. Мені відомо, що дід з боку матері наполіг, щоб дочку,