Стівен Кінг - Воно

– Так.

– Джонові Ґартону вдень сімнадцятого?

– Так, Рукатому, – Анвін вибухнув новими сльозами. – Але ми намагалися його врятувати, коли побачили, що він потрапив у халепу… принаймні я зі Стівом Дубеєм… ми не мали наміру його вбивати!

– Годі, Крісе, не штовхай нам лайно, – промовив Бутільєр. – Ви закинули того малого педика в Канал.

– Так, але…

– І ви всі втрьох прийшли сюди про все щиросердо зізнатися. Ми з шефом Редімахером цінуємо це, правда ж, Енді?

– Ще б пак. Щиро зізнатися, це справді чоловічий учинок.

– А отже, не зайобуй себе брехнею зараз. Ви вирішили його перекинути через парапет тієї ж миті, щойно побачили, як він з його дружком-підаром виходять із «Сокола», хіба не так?

– Ні! – обурено заперечив Кріс Анвін.

Бутільєр дістав із кишені сорочки пачку «Марлборо» і встромив собі до губ сигарету. Простягнув пачку Анвіну:

– Закуриш?

Анвін узяв і собі сигарету. Щоб дати йому підкурити, Бутільєру довелося ловити її кінчик сірником, бо аж надто тремтіли в Анвіна губи.

– Але коли ви побачили, що на ньому той капелюх? – спитав Бутільєр.

Похиливши голову так, що масне волосся впало йому на очі, Анвін глибоко затягнувся і видихнув дим крізь усіяний чорними вуграми ніс.

– Йо, – сказав він, і то так делікатно, що ледве чутно.

Бутільєр нахилився вперед, його карі очі сяяли. На обличчі він мав хижацький вираз, але голос звучав ласкаво.

– Що, Крісе?

– Я сказав «так». Думаю, що так. Перекинути його. Але ж не вбивати.

Він підвів голову, поглянувши на них, з лицем нестямним і жалюгідним, усе ще не спроможний усвідомити неоглядність змін, які відбулися відтоді, як він вийшов учора о сьомій тридцять із дому, щоб з двома друзями погуляти в останній вечір Деррійського фестивалю «Дні Каналу».

– Не вбивати його! – повторив він. – А той, під мостом… Я так і не знаю, хто він такий.

– То хто ж там був? – запитав Редімахер, проте без великої цікавості. Цю деталь вони вже також чули перед тим, і обидва в це не вірили – рано чи пізно люди, яких звинувачують у вбивстві, майже завжди хапаються за когось такого стороннього, таємничого.

У Бутільєра для такого була навіть спеціальна назва: він називав це «Синдромом однорукого», за тим старим телесеріалом «Утікач»25.

– Той дядько, у клоунському костюмі, – сказав Кріс Анвін. – Дядько з повітряними кульками.

Більшість мешканців Деррі погоджувалася з тим, що фестиваль «Дні Каналу», який проходив з 15 до 21 липня, виявився винятково успішним: чудова підмога для моралі міста, його іміджу… і гамана. Цей тижневий фестиваль було підготовлено на відзначення столітнього ювілею Каналу, що тік через центр міста. Саме цей Канал у 1884—1910 роках цілком відкрив Деррі для торгівлі лісом; саме цей Канал колись породив період економічного буму в Деррі.

Місто причепурилося від сходу до заходу й від півночі до півдня. Вибоїни на дорогах, що, як клялися деякі мешканці, не латалися десятиліття чи й довше, було засипано гарячим асфальтом і гладенько закатано. Міські будівлі було підремонтовано всередині та свіжо пофарбовано знадвору. Найгірші графіті у Бессі-парку – більшість із них круто логічні заяви типу «ВБИТИ ВСІХ ПІДАРІВ» та «СНІД НА ВАС, ВІД БОГА ПРИРЕЧЕНІ НА ПЕКЛО ГОМОСЕКИ!!» – було наждачкою зчищено з лав і дерев’яних стін маленького критого віадука над Каналом, відомого як Міст Поцілунків.

У трьох порожніх магазинних вітринах середмістя було влаштовано «Музей Днів Каналу», який наповнив експонатами місцевий бібліотекар та історик-аматор Майкл Хенлон. Найдавніші родини міста безоплатно поділилися на цей час своїми майже безцінними скарбами, і впродовж фестивального тижня близько сорока тисяч відвідувачів заплатили по чверть долара кожний, щоб подивитися на меню харчевень 1890-х; на лісорубські сокири, клини та багри 1880-х; на дитячі іграшки 1920-х та понад дві тисячі фотографій і дев’ять бобін кінострічок з життя, яким воно було в Деррі впродовж останньої сотні років.

Спонсорами цього музею були пані зі спільноти «Деррійські леді», котрі забалотували деякі із запропонованих Хенлоном експонатів (як-от сумнозвісне бродяжницьке крісло 1930-х26) і фотографій (як-от знімки банди Бредлі після знаменитої перестрілки). Але всі погоджувалися, що успіх був величезний, та й все одно нікому насправді не хотілося бачити ті старі, жорстокі речі. Набагато краще акцентувати на позитиві, прибираючи негатив, як співається у тій старій пісні27.

У Деррі-парку під величезним смугастим тентом подавали напої і закуски, там же кожного вечора відбувалися оркестрові концерти. У Бессі-парку буяли ярмаркові розваги з атракціонами від фірми «Величні шоу Смокі» та іграми, що їх проводили місцеві мешканці. По історичних місцинах міста з годинним інтервалом курсував спеціальний трамвайний вагон, закінчуючи свій маршрут біля цієї карнавальної машини з видобутку грошей.

Саме тут Ейдріан Меллон і виграв той свій капелюх, що потім призвів до його вбивства, – паперовий циліндр із квіткою і стрічкою, на якій красувався напис: «Я ♥ Деррі!»

– Я втомився, – сказав Джон Рукатий Ґартон. Як і двоє його друзів, одягом він несвідомо імітував Брюса Спрінгстіна, хоча, якби його про це запитати, він, певне, обізвав би Спрінгстіна слимаком або гомосеком, висловивши натомість своє захоплення такими «курва, крутими» метал-гуртами, як «Деф Леппард», «Твістед Сістер» чи «Джудас Пріст»28. Рукава простої синьої майки на ньому було відірвано, таким чином він демонстрував свої важкі, м’язисті плечі. Густе каштанове волосся спадало йому на одне око – ця деталь більше нагадувала Джона Кугуара Мелленкемпа29, аніж Спрінгстіна. На руках у нього були й сині татуювання – потаємні символи, які скидались на щось нарисоване малою дитиною. – Не хочу я більше балакати.

– Просто розкажи нам, як було того дня на ярмарку, – промовив Пол Х’юз. Х’юз і сам почувався втомленим, і шокованим, і стривоженим цією огидною справою. Він знову й знову думав про те, як це «Дні Каналу» в Деррі завершилися такою фінальною подією, що про неї геть усі якимсь чином знали, але яку так ніхто й не наважився записати у «Денний розклад цікавих подій». Якби таке трапилося, це мало б такий вигляд:

Субота, 21 : 00: Останній концерт за участі Оркестру Деррійської середньої школи й «перукарського» вокального квартету «Мелло-Мен»30.

Субота, 22 : 00: Гігантський феєрверк.

Субота, 22 : 35: Офіційне закриття «Днів Каналу» ритуальним жертвоприношенням Ейдріана Меллона.

– Нахер той ярмарок, – відповів Рукатий.

– Просто, що ти сказав Меллону та що він сказав тобі?

– О господи, – пустив очі під лоба Рукатий.

– Нумо, Рукатий, – докинув партнер Х’юза.

Рукатий пустив очі під лоба й розпочав знову.

Ґартон побачив тих двох, Меллона й Хагарті, як вони манірно походжають, обіймаючи один одного за талію, і хихотять, наче якась парочка дівчат. Спершу він так і подумав, що це насправді парочка дівчат. Потім він упізнав Меллона, котрого йому якось уже були показували до того. Дивлячись на них, він побачив, як Меллон обернувся до Хагарті… і вони швиденько поцілувались.

– Ох, люди, я зараз виригаю! – вигукнув Рукатий з відразою.

З ним були Кріс Анвін і Стів