Леся Українка - У пущі, Леся Українка

class="p1" style="">адже людей малюють на портретах,

то чом же їх ліпить не можна?

 

Кембль

Бачиш,

портрети лиш мальовані бувають,

все ж ліплене і різьблене - кумир,

а не портрет.

 

Дженні

А я гадала, татку,

що лиш богів подоби - то кумири.

 

Кембль

Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто

і не ліпив «ніякої подоби»,-

се бридко перед богом.

 

Дженні

А як часом

для забавки зліпив би хто фігурку,

то й се вже гріх?

 

Кембль

Се?.. Як тобі сказати?

воно не то, щоб… ну, а все ж негоже…

Та ти чого допитуєшся?

 

Дженні

(засоромлена)

Так…

 

Кембль

Дивуюся я з Річарда! Порядний

і чесний хлопець, а такі дурниці

ніяк покинути не може.

 

Едіта

Брате,

ти надто добрий, не дурниці се,

а гріх, та ще й великий. Се мій хрест,

се рана мого серця - ті «дурниці».

 

Кембль

Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш,

у гріх одчаю. Річард молодий,

а тим, що він не любить пиятики,

з дівчатами не водиться, то мусить

чим іншим бавитись - кров молода.

Одружиться колись, зів’є гніздечко,

то й іграшки забуде.

 

Едіта

Дай-то, боже,

щоб сі твої слова були пророчі.

Тим часом кров мені холоне в жилах,

як я дивлюсь на «іграшки» такі.

(Показує на фігурки в одкритій шафі.)

 

Кембль

(приглядається і пізнає в фігурці Дженні)

Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанно?

 

Дженні

(знищена)

Я, таточку, не знаю.

 

Кембль

(суворо)

Ну, то знай,

що іграшок таких я не дозволю.

Щоб се було востаннє!

 

Дженні

Добре, татку.

 

Кембль

А Річарду скажу, щоб він се знищив,

щоб не було сього!

 

Дженні

(мимохіть)

Ох, татку!

 

Кембль

(суворо)

Дженні!

 

Дженні

Та я ж нічого.

(Тихо до Крістабелі.)

Сестро Крістабеле!

Яка я грішна - жаль мені фігурки.

(Іде до ванькира.)

 

Кембль

Куди ти, Дженні? Нам додому час,

я ще не їв від рана.

 

Едіта

То зостанься

в нас, брате Джошуе, і пополуднуй,

чим бог послав.

 

Кембль

Ні, сестро, я піду,

дедалі час виходить на роботу,

моя ж сокира не прийде по мене,

а я по неї мушу йти додому.

 

Едіта

Якби ти, брате Джошуе, й мене

провів туди, де мають будувати.

 

Кембль

Чого тобі туди?

 

Едіта

Піду робити

з громадою.

 

Кембль

Жінок туди не кличуть,

то не жіноче діло - будувати.

 

Едіта

В потребі й жінка мусить все робити.

 

Кембль

Ну, крайньої потреби ще немає.

 

Едіта

Мій рід не звик ждать крайньої потреби,

він завжди й скрізь ішов у першій лаві.

Коли не служить син громаді й богу,-

за нього піде мати, але сором

на рід мій не впаде.

 

Кембль

Едіто, сестро,

се дуже красно сказано, та сила

жіноча не дорівнює словам.

 

Едіта

Носити цеглу та місити глину

і я здолаю. Чесні громадяни

не погордують мною, сподіваюсь.

 

Кембль

Як уважаєш. То зайди до мене,

я проведу тебе, коли так хочеш.

Зостаньте у миру́.

 

Едіта і Крістабель

Ідіте з богом!

Кембль і Дженні виходять.

 

Едіта

Дай, дочко, пополуднувать, що маєш,

а потім дай лопату і рядно

і шнур знайди.

 

Крістабель

Ти, мамо, справді йдеш?

 

Едіта

Коли бува, що я кажу неправду?

 

Крістабель

Дозволь, матусю, я піду, поможу.

 

Едіта

Кому ти хочеш помогти?

 

Крістабель

Тобі.

 

Едіта

Зостанься дома.

 

Крістабель

Чом?

 

Едіта

Бо я так хочу.

 

Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта розгортає Біблію й читає. Річард і Деві раптово входять задихані.

 

Річард

Дай, Белочко, полуднувать, та швидше.

 

Крістабель

Ти вже вернувсь? Так швидко?

 

Річард

Я на час.

Се я для Деві. Бачу, він аж мліє

від голоду, а йти не хоче сам

без мене, мусив вести на годівлю.

(Поки Крістабель ладнає страву, Річард ходить по хаті; раптово, видно, зворушений.)

О господи, яка біда на світі!

Ти, Бело, здумати собі не можеш,

яка нещасна Ріверсова жінка

у тій землянці вогкій з тими дітьми.

І не вона одна… таких є безліч.

(Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою.)

А знаєш, мамо, я собі подумав,

що, може, й справді гріх так жить, як я.

 

Едіта

(радісно)

Ти, Річарде, прийшов до сеї думки?

Благословен господь!

 

Річард

Сьогодні вперше

побачив я так близько злидні людські.

Я досі знав лиш бідність артистичну,

ощадність бачив, працю невсипущу,

та корчів голоду я ще не бачив,

не чув його спотвореного крику,

не чув, не бачив і не дбав! Матусю,

хіба не гріх така страшна байдужість?

Але я жив серед краси і мрій.

Все вище, вище й вище я здіймався

на крилах мрій - тепер упав на землю…

Ох, мамо, як же я забився страшно!

Здається, мрії зломлено крило…

а