Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

class="p8" style="">НІЧНІ ДУМИ

 

 

I
«Ночі безмірнії, ночі безсоннії…»

 

 

Ночі безмірнії, ночі безсоннії,

Горе моє!

Мозок наляжуть думки невгамовнії,

В серці грижа, мов павук той, полоннії

Сіті снує.

 

Виром невпинним бажання сердечнії

Рвуться, летять -

Вічно невтишені і безконечнії…

Мов на свої мене крила безпечнії

Схопить хотять.

 

Де ви так рветесь, куди ви літаєте,

Думи-орли?

В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?

К земним зіркам же ви й стежки не знаєте

Тут по земли.

 

О моя ясна, блискуча зірничко,

Де ти живеш?

Чи за життя ще я вздрю твоє личко?

Чи аж по смерті на гріб мій, горличко,

Плакать прийде́ш?

 

12 дек[абря] 1882

 

II
«Непереглядною юрбою…»

 

 

Непереглядною юрбою

Ідуть за днями дні мої,

Так страшно одностайні всі,

Як олов’яні хмари ті,

Що звільна линуть надо мною.

 

Без діл, з закутими руками,

Без мислей деревію я,

Минає молодість моя,

Мов чиста річка степова

Безслідно гине між пісками.

 

Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів,

І слід загине за тобою,

Розслизнеться, мов сніг весною,-

Лиш в серці тиск важкого болю -

Єдиний слід минувших днів.

 

14 марта 1880

 

III
«Світ дрімає. Блідолиций…»

 

 

Світ дрімає. Блідолиций

Місяць задрімав над ним,-

Знать, замкнули в небі двері

І поснулося святим.

 

Тож все горе світовеє,

Що від сонних утекло,

На мою безсонну душу

Мов горою налягло.

 

23 сент[ября] 1880

 

IV
«Чи олово важке пливе у моїх жилах…»

 

 

Чи олово важке пливе у моїх жилах

Так сонно, звільна, зимно замість крови?

Чи мізку рух чия рука спинила

І бистрий по́тік мислей загатила,

Вгасила іскру дотепу й розмови?

 

Так важко, звільна хвиль, годин і днів

Повзуть безбарвні, непроглядні стада!

І дух у тілі, бачиться, зомлів,

Мов в купелі пливак відважний ослабів

І тисне к дну його лінивих хвиль громада.

 

14 марта 1880

 

V
«Безкраї, чорні і сумні…»

 

 

Безкраї, чорні і сумні

За ночами минають ночі,

І безутішному мені

Схід сонця сниться. Бачать очі

Крізь мур тюремний, як лютує

Завзята боротьба в природі.

Ще темний Агріман панує,

Розпершись гордо там, на сході.

Та в царстві своїм чує він

Таємну дрож. Ось легкокрилі,

Мов стріли, до понурих стін

Летять від сходу світла хвилі.

Лютує Агріман, гасить

Ненависне проміння враже,

Та хвиля світла все біжить,

Хоч що́ він робить, що́ він каже.

Хитаєсь трон його твердий,

І чуєсь Чорному цареві,

Як Ормузд ясний, молодий

Вже виринає з хвиль рожевих.

 

16 апр[еля] 1880

 

VI
«Догорають поліна в печі…»

 

 

Догорають поліна в печі,

Попеліє червоная грань…

У задумі сиджу я вночі

І думок сную чорную ткань.

 

І коли ж то той жар догорить,

Що ятриться у серці мені?

І чи скоро-то горе згасить

В моїм мізку думки огняні?

 

Ох, печуть і бушують вони!

Гризе душу й морозить нуда!

Кров кипить, і нутро все в огні -

Вколо ж мур і неволя бліда.

 

Я боротись за правду готов,

Рад за волю пролить свою кров,

Та з собою самим у війні

Не простояти довго мені.

 

18 нояб[ря] 1881

 

VII
«Не покидай мене, пекучий болю…»

 

 

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

 

Рви серце в мні, бліда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучастя -

Не покидай мене, гриже-гадюко!

 

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя,

 

Докіль круг мене міліони гинуть,

Мов та трава схне літом під косою,

І від колиски аж по домовину

 

Жиють з бідою, наче брат з сестрою,-

Докіль життя тяжким нас да́вить валом,

На пні ламає силою страшною,

 

Докіль ще недосяглим ідеалом

Для міліонів ситість, тепла хата,-

Докіль на лицях сльози, ніби ралом,

 

Борозди риють, доки зимна крата

Тюремна руки путає робучі,

Мруть з голоду бездомні сиротята,

 

Пишаються під небом ті блискучі

Гнізда розпусти, зопсуття́ й обмани

І світ заражують, докіль могучі

 

«Стовпи» отруту ллють в народні рани,

Думки кують, для прихоті своєї

Люд трупом стелють люті тамерлани!

 

Ох, загніздись на дні душі моєї,

Важкая думо! Сильними кліщами

Стискай те серце, скоро б від твоєї

 

Схибнув я стежки! Ночами і днями

Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!»

 

28 нояб[ря] 1883

 

VIII
«Місяцю-князю!..»

 

 

Місяцю-князю!

Нічкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков тяємною…

Ніжно хлюпочеться

Во́здушне море,

Так в нім і хочеться

Змить з серця горе.

 

Місяцю-князю,

Ти, чарівниченьку!

Смуток на тво́йому

Ясному личеньку.

Із небозвідної

Стежки погідної

Важко глядіть тобі

В море бездонне,

В людськості бідної

Горе безсонне.

 

Місяцю-князю!

В пітьмі будущого,

Знать, ти шукаєш

Зілля цілющого,