Льюїс Керрол - Аліса в країні чудес, Льюїс Керрол

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доброзичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом із скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

- Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити йому його помилку.

- Він подумав, що я покоївка,- говорила вона собі на бігу.- От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички... тобто, якщо мені вдасться знайти їх.- В цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.

- Як це дивно,- говорила про себе Аліса,- що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! - Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: «Міс Аліса! Негайно ідіть сюди і збирайтеся на прогулянку!» - «Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша».- Проте я не певна,- продовжувала Аліса,- що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми.

Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату з столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежало віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло і пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.

- Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве,- сказала вона,- щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!

Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі і мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи:

- Цілком досить... Сподіваюся, що не буду рости далі... Навіть зараз я вже не пройду в двері... І нащо я випила так багато!

Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона, продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому вона зазначила:

- Більш я нічого не можу зробити, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?

На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.

- Далеко краще було вдома,- міркувала сердешна Аліса.- Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору... А проте... проте... тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я бувало читала казки, я вважала, що такого, як в казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язково треба написати казку, обов’язково! І коли я виросту, я напишу... Але я вже виросла,- сумно додала вона,- у всякому разі тут рости більше нікуди.

- І потім,- роздумувала Аліса,- невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре - ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!

- Ох, яка ж ти дурненька, Алісо,- відповіла вона собі.- Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!

Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.

- Мар’яно! Мар’яно! - кричав голос.- Зараз же дай мені рукавички!

Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого було боятися його.

Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:

- Що ж, я обійду і влізу в кімнату через вікно.

- Це тобі не вдасться! - подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здавалося, знаходився саме під вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, впав на парник для огірків чи на щось подібне.

Далі почувся сердитий голос - голос Кролика: - Пат! Пат! Куди ти подівся? - Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути: - Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!



- Чи бач, він копає ямки! - сердито сказав Кролик.- Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! (Знов чується брязкіт скла).

- А тепер, Пат, скажи, що це в вікні?

- Ну звичайно, рука, ваша честь! (В нього вийшло р-р-рука).

- Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку - на все вікно?

- Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.

-