Фолько Квілічі - Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі

Двобій можна вважати виграним тільки тоді, коли мисливцеві вдається проткнути йому очі пальцями. Лише в такий спосіб можливо цілком паралізувати рибу і витягти її на поверхню.

На закінчення розповім про один випадок, який дає яскраве уявлення про багатоколючника. Про цей випадок я чув від Вайлаті. В 1947 році під час підводного полювання біля Капрі один відомий італійський підводний мисливець Джіджі Боччя поранив у норі великого багатоколючника. Близько двох годин прововтузився мисливець, але витягти рибину з нори не вдалося. Тоді кінець гарпуна, що стирчав з голови рибини, прив'язали сталевим тросом до корми моторного катера, який зразу ж рвонув уперед. Трос напнувся, наче струна, гарпун, який не міг вийти з рани, бо його вістря після попадання роздвоюється у вигляді літери «Т», з велетенською силою потяг за собою рибину.

Але багатоколючник не здався, не виліз з нори, доки страшним ударом йому не розчавило голову. Тільки після цього вдалося витягти рибину: мертву, але непереможену.

Пожовкле вбрання острова і тишу, яка запанувала в селищі, ми помітили лише тоді, коли похолоднішала вода і частішими стали шторми. Дні промайнули як один, літо закінчилося. Замовкли радіоприймачі на дачах та в ресторанах, зникли червоні кофточки, жовті вузькі спідниці, лілові штани, блідо-голубі шарфи, зелені купальні костюми. На острові залишилися тільки місцеві жителі. Отже, літо вже позаду: відійшов серпень, закінчився перший тиждень вересня.

А як же ми?

Ми також згортаємо свою базу. Час припинити випробування, тренування і повернутися до міста, щоб там довершити все, що планувалося тут, на острові. Один по одному від'їжджають в різні місця учасники експедиції. Вони зустрінуться знову на головній пристані Неаполя тільки в день від'їзду.

Але в останню хвилину приймається важливе рішення: більшість з нас повинна зустрітися трохи раніше. Букер має продемонструвати глядачам занурення на, глибину тридцять метрів без скафандра з метою підтвердити світовий рекорд. Сподіваємося таким чином привернути увагу громадськості до нашої експедиції.

Букер у прекрасній формі, — останніми днями ми мали досить можливостей переконатися в цьому, — і безперечно досягне визначного результату. Бруно Вайлаті. вважає, що сенсація піде на користь експедиції, і Букер, як справжній товариш, охоче погоджується на цей сміливий план.

Після нашого повернення до Рима тільки й розмов, що про майбутнє занурення. Але багато часу відбирає інтенсивна підготовка до від'їзду, і організувати справу так, щоб вона викликала належну реакцію, зовсім не легко.

Минає цілий місяць клопоту та біганини, потім ще тиждень, потім ще один. Нарешті Вайлаті заявляє, що все гаразд. Букер відповідає, що він теж готовий.

Ідемо до Неаполя. Сіре сумне небо віщує зиму. Зайняті напруженою підготовкою до експедиції, ми не помічаємо, як летять дні, ніби час зовсім для нас не існує.

Першого листопада ранком військовий буксир «Теначе» бере курс на острів Капрі, обриси якого то з'являються на обрії, то пропадають за горами води. На морі велика хвиля. Час для встановлення світового рекорду явно невідповідний, але відкладати далі не можна: запрошені журналісти почали виявляти ознаки нетерплячки після першої ж відстрочки на двадцять чотири години.

Журналістів на борту багато, і Вайлаті спішить заволодіти їхньою увагою раніше, ніж їх звалить морська хвороба. Він розмовляє з ними про майбутній рекорд та про експедицію в Червоне море, якою він керуватиме. Цекка і я допомагаємо Фалько та Новелі (два учні Букера, які брали участь у минулому змаганні) прив'язати до сталевого сорокашестиметрового тросу коркові поплавці через кожний метр. Цей трос піде від поверхні до дна. На дні його триматиме якір, а на поверхні корковий буй. Букер пірне вздовж тросу й зірве найнижчий поплавець, якого він досягне. По палубі, заставленій точними приладами (на борту присутні радіохронометражисти), походжає Дуіліо Мерканте, уповноважений представник Італійської Федерації спортивного рибальства. Він спуститься під воду разом з Букером.

Через дві з половиною години, коли ми обходимо східний край острова, значну частину присутніх нудить — холод і качка зробили своє.

— А що роситимете ви? — питає мене огрядний журналіст.

— Маю намір спуститися під воду і зняти спробу Букера…

— А що таке он там?

— Респіратори для мене, для пана уповноваженого та для Вайлаті, який страхуватиме Букера.

Запитання сиплються з усіх боків. Журналісти цікавляться моїм ставленням до листа, якого вчора одержав Букер від одного німецького лікаря. Німець не радить занурюватися глибше ніж на тридцять метрів, тому що тиск на великій глибині може серйозно зашкодити людині. Найменше, чого слід чекати, — кровотеча з легенів. Але я вважаю, що після рекорду офіціальна наука змушена буде визнати, що рубіж, який вважали абсолютним, можна подолати. Я сам не раз був свідком, як Букер полював на глибині більшій ніж тридцять метрів і завжди повертався на поверхню веселий і здоровий.

— П'ять атмосфер тиску… Це все одно що вага в сорок тонн, розподілена по усій поверхні тіла… Божевілля! — вигукує інший журналіст.

Удар хвилі жене усіх до фальшборту, але наступна водяна гора повертає журналістів знов до мене, і допит триває:

— А як вуха?

— Тиск компенсується. Спортсмен послаблює його, затискаючи носа. Через євстахієві труби, які з'єднують носову порожнину з вухами, повітря тисне зсередини на барабанні перетинки. Разом з підвищенням зовнішнього тиску зростає внутрішній тиск, і барабанні перетинки залишаються непошкодженими. Все це, звичайно, не так просто: необхідна лікарська допомога та спеціальна підготовка.

— З чого складається спорядження? — перебиває мене чоловік, який щойно підійшов до нас.

— З ластів, маски, затискача для носа, рукавичок з перетинками між пальцями та рушниці. Це звичайне спорядження