Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивізії з'явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладеннй, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві, мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.

Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент, коли виступили, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.

Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.

Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.

З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, – в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.

Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.

Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях ІІІ. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.

Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.

Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).

Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного "прапорщика" військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.

Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.

Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.

Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого українського полку немає "кадрового" старшини на команданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. – "підпрапорщик" воєнного часу, 32 Сиб. "підпрапорщик", 12 Турк. "прапорщик", що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним [3].

Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.

Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обов'язки його виконував там поручник воєнного часу.

Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.

Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.

На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.

І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержаний працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.

Коли я верхи під'їхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного "вірую", яке я повинен перед зборами виявити.

Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обов'язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.

Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здається, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками "Слава".

Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та "денщиком" з тим, що він