Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

— Не хотіла, — просто сказала я.

Це була правда. Я не злякалася (принаймні настільки, щоб не взяти кілка і не знищити тварюку, яка загрожує мені просто під моїми дверми). Я не злякалася, просто збагнула, що не хочу робити цього кроку.

— Розумію, — відказала баба Галя. Поставила чашку на стіл, дістала з плетеної торбинки зілля й почала його розкладати. Чомусь мені здалося, що вона робить це для того, аби не дивитись мені у вічі.

— Як ви гадаєте, що це може означати? — не витримала я задовгої (як мені здалося) мовчанки.

— Не знаю, дитино, — зітхнула вона.

— Знаєте!

Не думала, що колись говоритиму отаким тоном із бабцею. А от довелося. Від будь-кого могла вона щось приховувати, але тільки не від мене. Надто вже довго й упевнено повторювала вона, що я буду її наступницею. Надто вже глибоко я в це повірила.

Баба Галя здивовано підвела брови. У чорних очах щось блимнуло. Щось, як мені здалося, не дуже безпечне.

— Знаю, — прохолодно погодилася вона, — знаю, що відбувається, просто не знаю, як це тобі сказати…

— А ви кажіть так, як є.

Я трохи скинула оберти, та зуби мої ще були зціплені.

— Прийшов твій час… час тобі дорослішати, — сумовито мовила вона.

Я глянула на Елвіса. Він — на мене. Я знизала плечима. Він спробував повторити цей порух й замалим не впав із тахти. Не котяча це справа — знизувати плечима.

— Тобто? — спитала я.

— До тебе приходив хтось із туману, — повільно й чітко, наголошуючи на кожному слові, сказала баба Галя.

— Тю, — здивувалася я, — так до мене з туману частенько зазирають. Якщо ви про вміння користуватися кілком чи рушницею, то я вже доросла.

Баба Галя усміхнулася: лагідно й нескінченно сумно. Їй було шкода мене. Я зрозуміла, що нічого не розумію. У спілкуванні з бабцею так бувало майже завжди.

— До тебе приходив той, хто зараз живе у тумані, але раніше там не був. Хтось дуже близький.

— Чому близький? — швидко спитала я.

Чесно сказати, я трохи розгубилася. Не знаю, кого мала на увазі баба Галя, але мені на думку спадала лише одна людина — мій сусід із дитячого садка. Єдиний, хто залишився у цьому районі з близьких мені людей. Інші поїхали звідси, хто раніше, хто пізніше… Та й хто може бути близьким, коли тобі п’ять років? Батьки. Вони зараз мешкають у середмісті, де багато кам’яниць і автомобілів, де постійний гуркіт і пилюка, куди імла просто не зможе дістатися, бо таке лякає навіть її.

— Якби не був близький, то не сидів би під дверима, просто чекаючи на тебе, та й ти не замислювалася б над тим, відчиняти двері чи ні порушникові свого спокою. Я тебе дуже добре знаю, ти завжди спершу б’єш, а потім думаєш.

— Але ж ця тактика діє, — посміхнулася я.

— Безперечно… — мені здалося, ніби вона не помітила навіть моєї фрази, просто так погодилася, щоб я не заважала їй говорити, не обривала. Хоча зараз вона, здається, взагалі не помічала мене, не зі мною розмовляла — з собою. Дивилася кудись удалеч несподівано зеленими, якимись аж прозорими очима й казала:

— Вони приходять. Рано чи пізно, але приходять. Вони живуть уже не по цей бік світу, але щось їх тягне сюди. Мабуть, самі не розуміють, що… мабуть, не пам’ятають. І точно не знають, куди йдуть і навіщо, але йдуть. Щось тягне. Душі вони вже не мають, та якийсь залишок — залишкове явище — тягне…

— До вас приходили? — спитала я.

— Га? — вона стрепенулася, здивовано поглянула на мене, на Елвіса, очі потроху потемніли, баба Галя знову взялася до зілля, понурила голову. — Приходили, — тихенько пробурмотіла вона, — й до мене приходили, і я приходила… Про це, може, якось розповім… Зараз балакаємо про тебе, дитино. Як уважаєш, хто з загублених може прийти?

— Ніхто, — відповіла я.

— Ніхто? Це прізвисько таке?

— Ні. Ніхто не може прийти. Я нікого не знаю, хто міг би прийти…

— Ще гірше, — зітхнула баба Галя, — твоїм іспитом буде несподіванка. До несподіванки важче підготуватися.

— Не розумію, до чого тут готуватись.

Я дістала цигарки. Баба Галя показала на кватирку. Я слухняно відчинила, затягнулася. Баба дістала люльку, натоптала тютюном, розкурила.

— Ти можеш убити? — спитала баба.

— Легко.

— Нечисту силу?

— Так.

— А людину?

— Якщо буде треба.

— А близьку людину?

— Кажу ж вам…

— Відповідай! — гаркнула баба Галя.

Тихо, але в її голосі прослизнуло щось звіряче. Щось нелюдське. Елвіс позадкував і сховався у мене за спиною.

— Якби вона намагалася вбити ще ближчу мені людину.

— А якщо тебе?

— Думаю, що так. Так. Змогла б.

Баба Галя підняла голову й довго дивилася мені у вічі. Зачудовано. З повагою чи, може, навпаки — було незрозуміло.

— Добре, — нарешті сказала вона, — головне ось що: хоч хто там буде, хоч що ти побачиш у його очах, хоч що казатиме він тобі, пам’ятай — це вже не він. У нього вже немає душі, а той залишок, який привів його до тебе, не може змусити його зробитися тим, кого ти знала.

— Ага, він — це вже не він. Так?

— Так.