Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

— Із задоволенням, — відповів Елвіс і пропустив мене вперед.

Ми увійшли. Хата баби Галі скидалася на інший світ. Точніше: коли я потрапляла до неї, то здавалося, ніби все навколо, крім цієї хати (вкупі з туманом і маревом сірого лісу за вікном), — інший світ. А цей світ — рідний, свій. Може, через те, що в цій хаті збігло все моє дитинство. І батьківською домівкою була не квартира на сьомому поверсі стандартного міського будинку за декілька кварталів од лісу, а це невеличке приміщення, затоплене напівтемрявою, оповите дивовижними пахощами сухого зілля, що висить попід стелею.

Ми сіли на жорстку старезну тахту.

— Чаю? — неохоче спитав домовик. Він використав тон типу «ви все одно винні». Хочете чаю — винні у тому, що йому доведеться цей чай робити, не хочете — винні, що не поважає те його гостинність і його самого.

— Ні, дякую.

— Так, дякую, — відказав Елвіс одночасно зі мною.

Домовик замислився. Потім, вочевидь, чомусь вирішив, що головний у нашій тусовці — Елвіс, ображено зиркнув на нього й поліз на горище — там у баби Галі було багато цікавого, зокрема вже змішані у певній консистенції сухі трави, з яких заварювалися напої, котрі навіть не снилися найкращим виробникам чаю в усьому світі.

Мені було трошки шкода домовика. Він був маленький на зріст — насилу сягав мене до пояса. І він був старенький: виконувати роль хатньої робітниці, а заразом вартового було вже йому важкенько. Завжди хотілося йому допомогти. Сказати: «Посидь, маленький, відпочинь, я допоможу». Та сказати таке — означало принизити його, образити його гідність. А гідність, якщо хочете знати, для домовиків — святе. Особливо коли це стосується якості їхньої роботи.

Ми пили найсмачніший і найдивніший у світі чай, грали з Елвісом на бажання у карти, сперечалися з домовиком щодо творчості Михайла Булгакова (я доводила, що деякі з його творів написані досить сіро й нецікаво, домовик стверджував, що генії сірих творів писати не здатні, Елвіс, який не читав нічого, крім жовтої преси, якої теж не читав, але вимагав від мене, щоб я читала йому, чомусь намагався довести, що життя на інших планетах існує й робив не зовсім логічні висновки, що Булгаков — марсіянин), їли варення з вовчих ягід (баба Галя була справжнісінькою майстринею — робила вовчі ягоди і смачними, й корисними), навіть співали народних пісень.

Коли нарешті все було випито, з‘їдено й сказано, повернулася з лісу баба Галя.

Маленька, нижча навіть від мене, з тонкими, часом хижими рисами обличчя, у сірому вогкому (щойно з лісу, щойно з туману) одязі. Її очі сьогодні були непрозорі, чорні. Очима справжньої відьми. Краще за мене ніхто, мабуть, не знав, які можуть бути ці очі — жовто-зелені та коричневі, світлі й теплі. Сьогодні ж вони були непрозорими. Що ж, і таке буває. Це не означає, що баба Галя чимось засмучена чи на когось сердита, нітрохи не означає, що вона хоче сховати в очах те, що робиться в неї на душі, просто вони стали такими через вплив якихось зовнішніх факторів. Багато чого могла вона контролювати, але тільки не колір своїх очей.

Зараз вона видалася мені схожою на мишеня. Асоціацію з ним викликав сірий одяг і ці чорні очиці. Хоча деколи вона була схожа й на лісового бога, і на стару королеву… В неї було багато образів і сторін. І всі, як на мене, личили їй.

— Доброго ранку, — привіталась я.

Елвіс замуркотів. Якщо я була його найліпшим товаришем, то бабу Галю він уважав своєю господинею. І, мабуть, слушно вважав. Він — лісовий кіт. То чого ж господині лісу не бути і його господинею?

— Сьогодні буде дощ, діти, — сказала вона, — злива. Щоб не потрапити під неї, вам потрібно буде вийти звідси за годину. Так що часу у вас небагато.

Баба Галя любила нас, але не настільки, щоб дозволяти надовго затримуватись у своїй оселі. А, може, чекає ще якихось відвідувачів. А, може, просто хоче відпочити. У будь-якому разі, ми розуміли, що нам не можна гаяти її часу. І вона розуміла, що ми розуміємо. Просто нагадала, про всяк випадок.

— Бабо Галю, — одразу взялася я до діла, —

у мене дещо трапилося. Хочу спитати поради.

— Це я зрозуміла, дитино, — усміхнулася вона, й чорні очі на мить потепліли. Вона любила нас. Як могла, як уміла.

— Цієї ночі хтось був у мене за дверима.

— Хто? — швидко спитала вона.

Домовик приніс іще чаю, сам умостився на дзиґлику, підпер кулачком щоку й зацікавлено подивився на мене. Він полюбляв історії, що їх розповідали відвідувачі баби Галі. Мабуть, йому було нудно сидіти ввесь час у хаті.

— Не знаю, — зізналася я, — хтось був за дверми. Не намагався увійти. І, здається, не чатував на мене.

— Розумієте, — як завжди, не зміг не встряти до розмови Елвіс, — він сидів — і все. Прос то щоб сидіти…

— Цікаво, — сказала баба Галя й глянула мені у вічі, — і що ж ти відчула?

— Небезпеку, — відказала я.

— Ти впевнена?

— Так.

Іноді почуття (відчуття) бувають неоднозначними. Коли не певен, добре це чи зле, безпечно чи ні, кохання це чи ненависть… Але тут почуття було надзвичайно зрозуміле, яскраве.

— Це було точне й сильне відчуття, — сказала я, — ніби написано великими червоними літерами: НЕБЕЗПЕЧНО. Розумієте?

— Авжеж, розумію, дитино…

Баба Галя замислилася, сьорбнула чаю. Ми слухняно мовчали, чекали на відповідь. Елвіс теж мовчав. Взагалі-то, він цього майже ніколи не робить, але зараз — перед високо посадовою особою — навіть не намагався розтуляти рота.

— Чому ти не вийшла? — після кількох хвилин мовчанки спитала у