Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

свої помилки, а не чужі. Його смерть — твоя помилка, ким він став — не твоя.

Ліс постійно заплутував мене. Але тепер, здається, сказав правду. Що ж, повернімося туди, звідки починали.

— Повертай.

— Повертаю.

Ми майже разом промовили ці слова.

І от він вийшов на стежину — рудий вовкулака із роздертою мармизою. Він ішов просто на мене, та я чомусь не хапалася за кілок. Може, зараз він іще не розумів, хто я, але небезпеки не відчував. І сам не загрожував мені. Елвіс про всяк випадок виліз мені на плече. Баба Галя підлетіла до мене і простягнула лапку. Я вклала у неї маленьку квіточку. «Сподіваюся, там тобі буде так само комфортно», як і в моїй долоні, подумала я.

Баба Галя полетіла кудись у глибину

Лісу.

Я не хвилювалася за неї. Ліс довіряв їй настільки, що зробив своїм речником, — Ліс не кривдить тих, кому довіряє. Це я відчула на собі.

Але зловживати його довірою я не змогла. Я використала її, аби отримати те, що хотіла. Й отримала. Але, як завжди зі мною буває, трохи не те, на що розраховувала.

Ми вийшли з Лісу.

В одній руці я стискала долоню своєї копії, а іншою пестила руду шерсть вовкулаки. Елвіс на моєму плечі тяжко зітхав і бідкався:

— Ой-ой, і як ми тепер будемо?

— Та якось будемо, — всміхалась я у відповідь.

Тепер буде легше, нас уже четверо.

Буде легше жити, буде легше веселитися, буде легше битися. Бо коли б’єшся разом із трьома друзями — легше прикрити один одному спини.

Ми йшли до міста, над обрієм уже сходило сонце. Я всміхалася йому, а воно — мені.

Раптом вовкулака метнувся в кущі. Ми зупинилися. Чекали, доки звідти вийде наш новий товариш Єгор. Може, він цього ще не знав, але ми знали точно — він вийде для того, щоб наново почати життя.

— Гей! — раптом вигукнув Елвіс.

— Ну чого тобі? — спитали ми разом із моїм другим «я».

— Вам же тепер потрібно два Єгори! — видав геніальну думку Елвіс.

Єгор вийшов із кущів, розгублено глянув на нас і позадкував. Здається, йому не сподобалося, що мене — дві.

— Познайомся, це моя сестра, — швидко сказала я.

Я вдячна була другій собі за те, що вона змовчала.

— А… — покивав Єгор. — У тебе ж не було сестри.

— Знайшлася, — знизала я плечима.

— Класно, — він невпевнено посміхнувся і озирнувсь. Здається, ніяк не міг вигадати якоїсь термінової справи, яка дозволила б йому нас залишити.

— Ходімо до бару, — запропонувала я.

— Щось розкажемо тобі, — підморгнула йому друга я.

Ми підійшли з двох боків і взяли його попід руки.

— Ти кропиш кота парфумами? — здивовано поцікавився він.

Елвіс ображено зіскочив з мого плеча, та, як не дивно, промовчав.

— Він сам напарфумився, — хором сказали ми й зареготали.

У барі було повно народу, ми знайшли вільний столик і замовили по чарчині. Зараз треба було добряче хильнути. Нам — аби зняти нервову напругу, Єгорові — аби підготуватися до всього, що ми збиралися йому розповісти.

Мабуть, на цьому треба закінчувати історію. Потім було ще багато небезпечного, цікавого, сумного й веселого, та все життя в одну історію не запхаєш. Тож, мабуть, поставлю на цьому крапку.

До речі. В тому барі я востаннє за період наших частих зустрічей бачила Смерть. Воно сиділо біля вікна й пускало крізь шибку (так, саме крізь шибку) цигарковий дим. Воно відчуло мій погляд, обернулося, посміхнулося й відсалютувало. А за кілька хвилин поглянуло на годинник і зникло. (Мабуть, згадало, що має термінові справи).

Оглавление Тетяна Винокурова-Садиченко ЖАРТ другий. Квіт папороті.