Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

Я зробила вигляд, що не помітила її.

Ми йшли за нею декілька хвилин, аж ось вона обернулася. Уважно глянула на мене.

Це був дитячий скелет із синіми очима, що сяяли у пітьмі, тисячами голубих мерехтливих іскор відбиваючись у тумані.

У мене виникло кілька бажань: закричати, зупинитись і побігти вперед.

— Не бійся, — прошепотів Елвіс.

Я промовчала й пішла просто до дитини. Коли вже здавалося, що ми зіткнемося, дитина чкурнула в кущі. В кущах зареготали. Не по-людському. Мабуть, так сміються койоти. Але що може робити койот у цьому Лісі? Що за дурня лізе в голову.

І тут я вже вкотре побачила Смерть. Воно йшло просто на нас.

Дивні риси… Несподіване, чуже обличчя… Неможливе обличчя. Неіснуюче обличчя. Я дивилась у сіру пляму і бачила в ній лице.

Воно посміхнулося.

Останніми днями Смерть часто посміхається мені.

Чому?

Воно йшло просто на нас, і я, відверто сказати, чекала на ту мить, коли воно підійде впритул і я зможу з ним заговорити. Коли я зможу ближче роздивитися посмішку Смерті.

Але воно не підійшло. Подражнилося здалеку й розчинилося в імлі.

А, може, туман — це і є Смерть?

Тому і зникають у тумані, — бо Смерть забирає їх до себе. Тому й бояться туману: відчувають, що туман — це Смерть.

Але чому така імла в цій місцині? Невже Смерті так багато, що її видно? Видно, як вона висить у повітрі, одних огортає й поглинає, а інших обіймає, проте залишає жити у цьому й усе ж трохи іншому світі…

Хай йому дідько… Як страшно… Так страшно, що я і лякатися перестала, хіба що з глузду трохи з’їхала, бо така дурня лізе у голову.

Голоси вже не шепотіли — вони кричали, істерично, з надривом, благаючи про щось, скаржилися й плакали. Та я не могла їм допомогти, а тому й не зупинялася.

— Тань, — знов покликав той дівочий голос, тепер уже збоку.

— Не дивися, — встиг прошепотіти Елвіс, та було пізно — я обернулася.

Так ось чому він був такий знайомий, цей голос… Тільки ця фраза й залишилася у голові. А більше нічого. Нічого, крім істеричного жаху. Ніколи не думала, що так злякаюся, коли побачу сама себе. Та й не гадала, що колись побачу сама себе. Мабуть, я зомліла б. А, може, й побігла би світ за очі. А, може, стояла б і репетувала, поки не охрипла б. Я могла б усе це зробити, якби не глянула сама собі у вічі. І зрозуміла — вони теж були налякані. Дівчина, що стояла просто переді мною, дівчина, яка була мною, мене боялася не менше, ніж я її.

— Не бійся, — сказала я їй та усміхнулася.

Елвіс зачудовано гмукнув.

Мабуть, не чекав, що я буду заспокоювати істоту, яка мусила мене перелякати.

— Ходімо.

Ми взялися за руки і пішли собі. У двох екземплярах я почувалася впевненіше, ніж в одному.

Здається, я шокувала й Ліс.

Бо раптом він замовк.

Зникли всі звуки й видіння.

Це був просто Ліс.

Не такий теплий і лагідний, як на початку ночі, але й не такий сердитий, ображений і ладен убити, як наприкінці.

Він був просто ліс.

Туман стелився по землі. Вперше за ніч я почула, як тріщить під ногами сухе галуззя.

Світало.

Назустріч мені вийшла баба Галя. Вона не йшла — летіла над землею, очі її були заплющені, а руки розкинуті, мов крила. Вона була вбрана у довгу червону сукню, на голові була червона хустинка. І я зрозуміла — зараз Ліс промовлятиме її вустами.

— Доброго ранку, — привіталася вона (чоловічим голосом — це було трохи дивно, але не страшно, либонь, після цієї ночі мене дуже важко буде налякати).

— Доброго ранку, — сказали ми втрьох.

— Кого це ти з собою ведеш?

— Кого знайшла, той і мій, — мені здалося, що вона читає чи то закляття, чи то поезії, тому я спробувала відповідати в тому ж дусі.

— То, може, віддаси квітку?

— Квітку теж знайшла, вона теж моя.

— Квітку ти підло викрала.

— Якби вкрала, то не билася б за неї.

— Що хочеш за неї?

— А що ти можеш дати?

— Можу скарби відкрити й ключі до них віддати, можу любов подарувати, справжню й вірну, можу будь-яку владу, якої бажаєш подарувати, можу будь-яке твоє бажання виконати.

— Чи все перелічено?

— Може, щось забув?

— Я квітку дарувати не буду, буду повертати, то й ти мені дещо поверни.

— Я не владний над часом.

— Проте владний над владою.

Ми промовляли свої фрази з такою швидкістю, що я ледве встигала вигадати відповідь, — здавалося, що як зіб’ємося з ритму, то нічого не вийде.

— То до чого тут час?

— Влада різна буває. І над часом також. Не даруй мені владу, подаруй собі, повернися на кілька днів назад, забереш то, що треба, і повернеш мені.

— Це істота?

— Істота.

— А навіщо тобі?

— Бо я вбила її.

— То її повернути?

— Повернути того, ким він був раніше, перш ніж став тим, ким став після цього.

— Неможливо. Повернути втрачене — це виправити