Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

— Локі, — знову прошепотіла я, а дурнувата посмішка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.

— Привіт, створіння! — усміхнувся він мені. Потім посмішка зникла, і він серйозно наказав: — Геть звідси!

Дракони були вже близько. Вовкулаки геть забули про мене, вони захищали свій Ліс. Припали до землі й тихо гарчали на незрозумілих, проте, ясна річ, небезпечних істот, що падають з неба.

— Бувай, — прошепотіла я.

— Таню! — гаркнув Елвіс.

І ми побігли. Якусь мить було тихо. Потім тиша за спиною вибухнула — гарчанням, виттям, скреготом, стогоном і давно знайомим істеричним реготом мого Локі.

Ми вибігли до річки.

Я ніколи не бачила її, тільки чула про неї від баби Галі.

Це була небезпечна річка, не те що наше болото.

Баба Галя казала, що вода у цій річці — нескінченне дзеркало, яке з’єднує наш світ із потойбіччям. Звідси міг вийти хто завгодно. А глянувши у воду, можна було побачити не своє відображення.

Звідки й куди текла ця річка, не знав

ніхто.

Бабця казала, що вона витікає з-під землі, а впадає знову ж таки під землю. Така собі наземна частина Стіксу.

Біля річки Ліс трохи рідшав. Та ми не почувалися безпечніше. Зупинилися. Я сіла на землю, намагаючись відхекатися, Елвіс дихав нормально, та чомусь далі бігти теж не збирався. Він сів поруч.

— Не подобається мені тут, — устиг сказати Елвіс.

І тоді все почалося.

З води вийшов мрець. Інакше те тіло, що ми побачили, й не назвеш. Він йшов до нас непевно, але цілеспрямовано. За ним вийшов ще один, потім ще, потім ще…

— Та що ж це таке! — вигукнув Елвіс. — Ніякого тобі спокою! Ти знаєш, як їх убивати?

— Гадаю, якщо відбити голову, то вони вийдуть з ладу, — невпевнено відповіла я.

— Гадаєш?

— В якомусь фільмі бачила…

— Погано, дуже погано… Знайомі боги ще є?

— Не знаю, може, і є…

— Будемо сподіватися.

Вони підходили.

Я вхопила якусь ломаку. Елвіс приготувався до стрибка. Ось вони вже наблизилися. Один простягнув до мене руку. І я вдарила. Як і передбачалося — знесла голову, смердюча зелена рідина поллялася з його тіла. Він трохи постояв, потім упав. З цими хлопцями було не так важко, як з іншою нечистю, — діяли вони дуже повільно. Елвіс розірвав артерію ще одному, але той і не думав падати.

— Відгризай голову! — гукнула я, намагаючись убити ще одного.

— Бє, — виказав огиду до цього процесу Елвіс.

— Естет! — гаркнула на нього я, і ще одна голова покотилася додолу.

Я вже почала сподіватися на перемогу, аж побачила таке, що звело нанівець усі мої сподівання. Тіло того, хто перший залишився без голови, обмацуючи землю, повзало долі. Потім знайшло голову й посадило собі на в’язи. Не свою, правда, проте, здається, зраділо і знову полізло в бійку.

Я вже хотіла спитати Елвіса, чи не побігти нам знову до Лісу. Чи берегом податися — мерці нас не доженуть. Аж тут вони раптом відступилися від нас і з усією можливою для них швидкістю рушили до води.

— Тікають, — задоволено сказав Елвіс.

— Не від нас, — відказала я.

— А від кого? — спитав він.

Я притисла до губів палець. Він прислухався.

Ліс мовчав. Уже не кричав і не вив.

Усе навколо завмерло.

Усе чекало на духів.

— Ходімо? — спитав мене Елвіс.

— Ходімо, — відповіла я.

І ми пішли вперед.

— Може, віддаси квітку мені? — запропонував Елвіс. — Те, чим вони будуть лякати, розраховано на людську психіку, а не на котячу. Може, мені поталанить її винести?

— Ага. А потім Ліс запитає, що ти хочеш за неї, ти відповіси, як завжди, «їсти», і все, через що ми пройшли, буде намарне…

— Зате буде багато їжі, — спробував заспокоїти мене Елвіс.

Я вирішила, що тепер навіть диявол не примусить мене віддати йому квітку. Тим паче, що віддавати її аж ніяк не хотілося. Вона гріла мене і, здається, досить комфортно почувалася зі мною. Як ми в долонях Одіна.

Річка справді пішла під землю, і нас обступив Ліс. Ми йшли вузькою стежиною. Довкруги стояло багатоголосе шемрання. Знайомі голоси. Це було страшно, але не дуже. Знайомі голоси шепотіли щось про мене, про мою любов, про мою небезпеку. Голоси були знайомі, але невідомо чиї. Туман витворював дивні образи. Дивні й страшні. На мене дивилися обличчя, зіткані з імли. До мене підпливали імлисті створіння. Найогидніші убрази являв мені туман, я сіпалася, коли назустріч вилітало страхіття, та нагадувала собі, що все це несправжнє і не може завдати мені лиха.

— Тань, — почула я раптом голос, який вирізнявся в загальному шемранні. — Тань…

Знайомий, але — чий?

— Почекай мене, я згубилася!

Жінка… Судячи з голосу, дівчина. Такі знайомі інтонації.

— Чому не наздоганяєш? — спитала я, не обертаючись.

— Тихо! — гаркнув Елвіс. Я відчула, що його голос тремтить.

— Хто там? — спитала я його.

— Тобі краще не знати, — відповів він. — Іди вперед.

Голоси квилили і стогнали дедалі гучніше. Туман витворював довкруг нас театр тіней зі страшними личинами. Ось на стежку вийшла якась дитина. Пішла вперед, не обертаючись до нас.