Георгій Сергійович Мартинов - 220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов

кільце. Сонце сяє нестерпно яскраво, але поблизу нього видно зорі. Дивне видовище! Сонце і зорі на чорному фоні. Із Землі небо ніколи не здається таким чорним. Неозброєним оком видно, що та зірка далі, а ця ближче, але як вони всі далеко!..

Корабель висить в центрі нескінченного простору…

Та сама картина, яка так лякала мене на Землі, тут не викликає страху. Немає відчуття, що під нами безодня, бо така сама безодня з усіх боків, а поняття «верх» і «низ» давно вже сплуталися. Як тільки перестали працювати двигуни і корабель полетів по інерції з постійною швидкістю, вага зникла, а разом з нею зникли звичайні уявлення. За звичкою вважаю, що під ногами «низ», а над головою «верх», але мені дуже легко повернути своє тіло на сто вісімдесят градусів, і тоді те, що було верхом, стає низом і навпаки. Для цього досить зробити невеличке зусилля, використовуючи як точку опору який-небудь нерухомо закріплений предмет або просто стіну.

Я нічого не важу!..

Відчуття невагомості, про яке я так багато думав перед польотом і якого трохи боявся, насправді було зовсім не страшне і навіть приємне. За одну добу я цілком призвичаївся до нього.

Оце зараз я пишу за столом. Мені зручно, але який це має вигляд збоку?..

Наша каюта невелика. Одна стіна півкругла — це борт корабля. В ній кругле вікно. Коли в нього не дивляться, воно закрите зовні важкою стальною плитою (важкою на Землі, але тут вона нічого не важить). Задня стіна пряма і проходить від одного борту до другого. В ній «двері» — круглий отвір діаметром один метр. Якщо мені потрібно вийти з каюти, я, трохи відштовхнувшись від чого-небудь, пропливаю в них, як риба. Дві бокові стіни являють собою правильні півкола і не мають отворів. На одній з них пригвинчений наглухо стіл, і я сиджу біля нього просто в повітрі. Ліва рука лежить на столі і притримує зошит, в якому я пишу. Якщо я зніму руку, то від мого дихання зошит зараз же полетить. Він полетів би навіть тоді, коли б важив півтонни (на Землі), бо тут всі предмети однак нічого не важать. Мускульного зусилля, яким я притискую зошит до стола, досить, щоб удержувати мене самого на місці.

Крім стола, в каюті є шафа, в якій лежать інструменти, прилади і наші особисті речі.. Вона зроблена з алюмінію і займає всю стіну напроти стола. Коли я «сиджу» за столом, то шафа по відношенню до мене — «на стелі», а якщо я повернусь ногами до неї, то на стелі опиниться стіл.

Ніяких ліжок в каюті немає. По обидва боки вікна висять дві сітки з металевими пряжками. В них ми повинні спати. Робиться це так: трохи відштовхуєшся од чого-небудь, підпливаєш в повітрі до сітки і, влаштувавшись в ній, застібаєш пряжки. Невагоме тіло ні на що не тисне, і спати можна в будь-якому положенні, як на найм'якшому пуховику. Сітка не дає змоги моєму тілу рухатися по каюті під час сну. Справа в тому, що в нашому невагомому світі час від часу виникає ледве помітна сила ваги. Це відбувається тоді, коли корабель обертається навколо своєї поздовжньої осі. Хоч яка мала ця сила, але її досить, щоб я прокинувся зовсім не там, де «ліг». Точніше кажучи, це не вага, а відцентровий ефект. Коли відбувається поворот, усі незакріплені предмети починають рухатися.

Ця сама причина викликає красиву ілюзію, якою ми можемо милуватися крізь вікно. В момент повороту створюється враження, що весь світ зрушується з місця і повільно обертається навколо корабля. Видовище невимовне!

Як я згадував, відсутність ваги стала такою звичною, що ми її просто не помічаємо. Але я добре пам'ятаю, скільки розмов викликала ця особливість зорельота, яку Камов змушений був залишити в інтересах астрономічних спостережень. Створення штучної ваги шляхом швидкого обертання утруднювало б роботу з телескопом; і урядова комісія кінець кінцем погодилася, що цією зручністю треба пожертвувати, тим більше, що найвидатніші лікарі Радянського Союзу рішуче висловлювалися за цілковиту нешкідливість для людини тривалого невагомого стану. З цих самих міркувань Камов відмовився від регулювання температури всередині корабля зміною корпусу за допомогою зсувної лускоподібної оболонки — способу, запропонованого ще К. Е. Ціолковським. Повороти зорельота навколо поздовжньої осі давали можливість легко спрямувати телескоп в будь-який бік.

Слід згадати про одну важливу деталь. Круглі двері завжди зачинені герметично. Переходячи з одного приміщення в інше, ми повинні зачиняти за собою всі двері, що робиться простим натисканням кнопки.

Річ у тому, що міжпланетний простір не порожній. В ньому рухаються незліченні частки матерії розміром від порошинки і до величезних мас. Зустріч корабля з такими мандрівними тілами, на думку Камова, майже неможлива, але все ж таки не виключена. Якщо один з таких каменів або навіть малюсінький шматочок налетить на корабель, то при величезній швидкості обох тіл це викличе більш-менш сильний вибух. В борту корабля утвориться пробоїна, а оскільки зовні повітря нема, то в цю пробоїну з силою рине повітря, яке є всередині корабля. За кілька секунд весь екіпаж зорельота загине. Та оскільки корабель розділено на герметично зачинені відсіки, то такий випадок стає малоймовірним.

Якщо борт буде пробитий в ту мить, коли в каюті хто-небудь перебуватиме, і вибух не буде надто сильний, то можна врятуватися, приклавши до пробоїни пластир. Такі пластири розкладено скрізь. Вони різних розмірів і мусять щільно закрити отвір, бо повітря всередині корабля тисне на всі предмети з такою ж силою, як і на Землі, тобто з силою одного кілограма на кожний квадратний сантиметр, а зовні, повторюю, тиснення немає. Але при цьому, звичайно, треба діяти з блискавичною швидкістю.

Зараз в каюту «входив» Пайчадзе. Щоб відчинити дверці шафи, він став так, що повис над моєю головою під прямим кутом.

Я знав, що як він, так і предмети в шафі не можуть упасти на мене, але сила «земних» звичок заставила зробити рух вбік. Зошит одразу ж відлетів у протилежний.

Арсен Георгійович помітив це і розсміявся. Він витяг із шафи якийсь прилад і, спритно повернувшись у повітрі, опинився в такому ж положенні, як і я. Водночас