Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

Дієто Лопеса привернули увагу губернатора Нової Іспанії, чергового спадкоємця уславленого своєю жорстокістю і підступництвом генерал-капітана Кортеса, котрий сто років тому зі жменькою заповзятих конкістадорів, наївно прийнятий індіанцями за білого бога, що зійшов з неба, зумів віроломно, без будь-якого опору захопити й імператора Монтесуму, і його столицю Теночтітлан, і всю країну. І він успішно добував там таке необхідне християнським монархам золото (звичайно ж, не із землі, а з палаців та храмів, а також із пальців, зап’ястків, ший язичників, яких обертали в християнську віру). Їхні книги, як безбожні, створені варварською писемністю, спалював єпископ нової єпархії перед спорудженим християнським собором.

Дон Дієго доклав до того своєї старанності, продемонстрував готовність служити короні з притаманною йому мужністю. І за кілька років, коли Лопес посмаглявішав та посивів, його підвищили в званні до капітана і послали в недоступні досі місця на пошуки дикунів, що переховувалися в таємних поселеннях у сельві. Губернатор наказав відібрати в них золото і обернути їх у католицьку віру.

Його аж ніяк не цікавило, що щ” “дикуни” до появи блідолицих створили на півострові Юкатан і прилеглих землях найдавнішу цивілізацію, яка де в чому переважала цивілізацію Іспанії та інших християнських країн і навіть Давньої Греції й Риму. Язичеський календар, наприклад, вирахуваний індіанськими астрологами на основі глибоких знань руху небесних світил, був зрозумілий і точніший від християнського.

Втім, нічого того капітан Лопес через своє неуцтво не відав і, ревно віддаючись вірі та будучи ненаситно зажерливим, долав різні перешкоди на шляху до золота.

Йти доводилося через пахучу хащу, де нездоланною перепоною стояли обвиті ліанами крислаті дерева з яскравими квітами і такими ж яснобарвними папугами, крихітними сіренькими колібрі та священними для індіанців кетсалями, що величаво вмощувалися в зеленому густолисті буйної сельви. І, щоб там пробратися, необхідно гострими індіанськими ножами мачете прорізати тунель.

Перед вів капрал Педро Корраско, якого на рік раніше за свого капітана засудили до смертної кари. Він спритно, наче місцеві індіанці, орудував мачете, ощадливими ударами розрізаючи ліани, що мертвими зміями падали до ніг, прокладаючи шлях своїм хоробрим солдатам, таким самим головорізам, як і він.

Ніхто з них не помітив у чужій сельві зачаєної небезпеки, — з галузки, що нависла над пробитим тунелем, метнулася плямиста блискавка, зваливши Педро Корраско з ніг. Але недарма той свого часу був тореадором, аж поки роги бідолашного бика не повернули круто його грішного життєвого шляху. Набувши навичок кориди, він у ту мить, коли падав з ягуаром, устиг кривим ножем розпороти звіру живіт. Троє солдатів, що йшли за Корраско, шпагами прошили тіло хижака.

Підійшов Дієго Лопес, подивився на вбитого ягуара, підкрутив хвацькі вуса, погладив сиву борідку і похитав головою. І знову загін рушив у глиб хащі, одначе шлях до заповітної мети виявився нестерпно довгим і лише клятва Лопеса “поділити жадану здобич між усіма” змусила солдатів продиратися далі.

Важко минали задушливі спекотні дні і темні непроглядні ночі з таємничими страшними звуками. І так тривало до того часу, аж поки зарості раптово кінчилися і перед людським зором постала казкова картина — в сліпучих сонячних променях виднілося місто з білокам’яними палацами, храмами, уступчастими пірамідами, про яке ніхто не відав у Новій Іспанії.

Охоплений дзвінкою від переможних вигуків радістю, розпалений ненажерністю, що раптово спалахнула, дон Дієго Лопес разом зі своїми солдатами кинувся із задушливих заростей до кам’яного громаддя.

Весь день до заходу сонця іспанці шастали з приміщення в приміщення, копаючись у віковій пилюці. Але так і не знайшли жодного золотого злитка, жодної коштовної прикраси і навіть жодного людського черепа, мовби ніхто не помирав у цьому полишеному жителями місті.

З обережності капітан наказав солдатам не залишатися на ночівлю в тих приміщеннях, а на світанку наступного дня, піднявши всіх, вирушив на пошуки втікачів.

Замикаючи процесію, він востаннє оглянувся на уступчасту піраміду з драбиною, що ніби вела просто в небо. Мабуть, там, угорі, і звершувалися жертвування, коли виривали з грудей живої людини серце, щоб кинути на золоту таріль, а потім зіштовхнути ще тепле тіло на зжирання на нечестивому бенкеті.

Дієго Лопес навіть сплюнув від обурення і перехрестився, уявивши таке диявольське наслання. Потому зиркнув на капуцина, що йшов попереду і мусив обертати в християнство всіх індіанців, яких удасться виявити.

Невідомо, про що думав капуцин, коли поглядав на язичеські капища. Можливо, в душі його закипало праведне невдоволення дивовижною жорстокістю язичників, хоч навряд чи їхні жерці годилися бодай у підручні служителям святої іспанської інквізиції, рятуючись од якої, сам капуцин чкурнув до Америки, подалі від кривавих катівень і запаху горілого м’яса… Живцем спалювали заблудлих християн, серед яких були і народні герої або мислителі — Жанна д’Арк, Джордано Бруно. А скільки загинуло простих смертних, яких запідозрювали в чаклунстві або єресі. Та, очевидно, він і не подумав порівнювати миттєву смерть жертвопринесення язичників із нестерпним “очищенням” святої католицької церкви, витонченої в найжахливіших тортурах.

Зараз чернець, завдячуючи долі, що перебував далеко від караючих святих отців, мовби сам уподібнювався їм у своєму праведному прагненні всіма засобами знищувати язичество: і святим словом, що кипіло в нього на вустах, і святим хрестом, піднятим у руці, чи шпагою, яка про всяк випадок висіла на поясі поверх ряси.

Через тиждень загін натрапив на струмок. Дієго Лопес наказав перекладачеві, якого вели за собою, напитися води або переконатися, чи вона придатна для вживання. І коли той, невимовно худий, у європейському одязі, але з пір’їною в чорному чубі, втамував спрагу і лишився живий, капітан вирішив пробиратися вздовж течії, бо таємне поселення індіанців могло виявитися поблизу цього струмка або річки, в яку той впадає.

Капітан розрахував правильно. Хоч як це дивно, але індіанців, що сто літ відсиджувалися в захованому в сельві селищі, іспанці все-таки виявили.

Хижі тулилися вздовж берега річки, від якої трохи відступали зарості зеленого пекла, як іспанці влучно називали свій пройдений шлях. Очевидно, аборигени випалили тут ліс, щоб очистити поле для посівів кукурудзи.

Назустріч солдатам вийшов старий вождь у супроводі