Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

носатого жерця — обидва з розфарбованими обличчями і в хитромудрих головних уборах із пташиного пір’я.

Іспанці виштовхнули вперед перекладача, і Дієго Лопес із-за його спини оголосив індіанцям, що великий верховний вождь білих — іспанський король — простяг свою долоню через безбережний океан, аби захистити народ віддаленої частини свого королівства, який живе без віри христової в цих нетрях, серед диких звірів.

Вождь уважно вислухав перекладача і спитав його, хто ці люди, які втратили нормальний колір шкіри, побіліли, наче скелі на одному з урвищ берега річки? І хто той великий заморський вождь із надто довгою рукою?

Почувши тривожні слова перекладача, який благав не виявляти опору, бо жорстокість білолицих не має меж, індіанський вождь замислився.

— Що ти ще доточуєш до моїх слів? — не на жарт розгнівався на перекладача Дієго Лопес.

— Вождь ушановує тебе, славний капітане! І запитує про твої бажання, — трясучись од переляку, відповів той.

— Накажи їм, щоб доставили сюди все золото, яке вони чи їхні предки винесли з покинутого міста, — сердито звелів капітан.

Вождь і жрець, почувши той наказ, переглянулися.

— Люди цього селища, — сказав вождь, — ніколи не жили в кам’яному місті, вони ловлять рибу, сіють кукурудзу і полюють у сельві. І вони не мають жовтого металу, який ти, чужоземцю, називаєш золотом. Він нам просто не потрібен.

— Я не питаю, що є в цих бідних рибалок, окрім бруду, — зневажливо мовив капітан Лопес, показавши рукою на натовп допитливих жителів. — Я говорю про золото, яке ти, вождь, і ти, жрець, переховуєте.

— У мене немає золота, — спокійно відповів жрець. — Ти блідолиций. І я вітаю тебе. Всі мої предки ждали повернення богів.

— Бреши, бреши! — скривився Дієго Лопес.

— Я прожив, чужинцю, багато років, але ще більше блідолиці боги правили нами…

— І ми правимо, — перебив його капітан. — І будем правити!

— За їхнього правління було скасовано насильницьку смерть, — незворушно вів далі жрець, — навіть в ім’я богів чи під час війни між племенами.

— Не заговорюй мені зуби! Де золото?

— Білі боги висловили зневагу до золота, вимагаючи, щоб навіть ті, у кого його багато, працювали нарівні з усіма.

— Ну й дурень же ти! Не сміши мене!

— Я лише повторюю, що чув від своїх дідів, поважний блідолиций. Адже боги теж були блідолицими і теж мали бороди, що не ростуть у нас на обличчях.

— Якби вона в тебе була, старигане, я б потягав за неї! Та зараз доберуся до твоєї зачіски. А хто це такий, що насмілився наблизитися до нас?

— Син вождя, славний капітане, Кетсаль. Так звуть священного птаха сельви, — пояснив перекладач.

— Бачу, яка це пташка!

Поруч із вождем виріс міцної статури червоношкірий юнак, на мускулястому тілі якого вигравали сонячні полиски. Він уважно вслухався в іспанську мову, намагаючись зрозуміти не лише перекладені слова, а й вловити тон, яким вони вимовлені.

— Скажи цій старезній руїні, яка вважається тут вождем, — звелів перекладачеві капітан, — якщо він разом зі своїм жерцем не віддасть нам золота, що належить іспанській короні, то ми їх обох скатуємо. А цього малого заберемо з собою як заложника, поки індіанці не викуплять його золотом.

Кетсаль пильно вдивлявся в обличчя іспанців і не бачив у них знака, який носили ті, в чиїх жилах текла кров богів, що давно відлетіли звідси. Білолиці ж, котрі щойно прийшли із сельви і вимагають жовтого металу, тільки кольором шкіри схожі на синів Сонця. Але в богів ніс починався вище брів, розділяючи лоб на дві частини. За період правління, коли їхніх добрих намірів люди ще не розуміли, в ті давні часи сини Сонця одружувалися з красивими жінками і залишали після себе синів із божественними знаками на обличчях. Та коли боги побачили, що люди не цінують особистого блага, вони з вогнем і громом, але без дощу в небі полетіли до другої зірки, пообіцявши вернутися сюди через шість тисяч років. Їхні нащадки стали батьками, потім дідами. І серед народу Юкатана з’явилися особливо обдаровані люди, яких було легко вирізнити з-поміж інших. А їхнього знака в цих прибульців немає, як і в усіх землян, отже, вони не боги і не бажають індіанцям блага.

Кетсаль цього не сказав, а мовчки розмірковував, схрестивши на широких грудях міцні, жилаві руки.

Жрець був далеким нащадком блідолицих богів, мав на обличчі знак носолобих, оберігав їхні таємні знання, які переповідалися з покоління в покоління. Готуючи Кетсаля собі на заміну, встиг дечого його навчити. А головне, передати ті риси людини, з якими він міг би жити за законами, що їх прагнули насадити на Землі сини Сонця. Ті закони існують на їхній далекій планеті.