Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

Жрець виривав із грудей приреченого серце, а ще теплий труп скидали з високої піраміди для пожирання внизу на священному бенкеті.

І от мешканець тих місць, звичайно, незважаючи на обернення в християнство, повинен принести дикунський фанатизм батьків і дідів, карати винних учнів колежу, стати його екзекутором.

Коли абат Гранже ввійшов із Савіньєном у коридор, індіанець в іспанському одязі, здоровенний, червоношкірий, з бридким вилицюватим обличчям, стояв, схрестивши на грудях руки, у дверях камери биття, що з’єднувалася з темним коридором.

Угледівши юнака, якого абат вів за руку, індіанець напружився, втупивши колючий погляд у, можливо, першу свою жертву.

Вихованці, що, на відміну од Савіньєна, слухняно відстояли молитву, стовбичили в коридорі і нараз завмерли. Затамувавши подих, не зводячи очей із заокеанського катюги, вони почули хрипкий голос блідого абата, що по-іспанськи звелів:

— Цей юний ідальго засуджується мною до двадцяти п’яти ударів батогом із свинчаткою і до двох діб карцеру за крамольні розмови.

Жах охопив учнів. Виховувалися вони в часи, коли ще не забулися “справи” святої інквізиції. Двадцять п’ять ударів батогом із свинчаткою! Після таких тортур, проведених заморським мучителем, Сірано не підведеться!

Хтось було спробував заїкнутися, аби пощадили винного Савіньєна, але абат Гранже зміряв сміливця таким поглядом, що той умить сховався за спини своїх товаришів. Навіть ті, хто недоброзичливо ставився до Сірано, були приголомшені цим нелюдським наказом абата. Адже не різки, від яких лише біль і смуги на спині, а вдари батогом зі свинчаткою, що розсікають шкіру! На бідолашному Савіньєну не зостанеться живого місця!

Індіанець, котрий не зводив пильного погляду з покараного, мовчки вклонився абату Гранже.

Міцно зціпивши зуби, Сірано враз пригадав, як у дитинстві його сік батько. Та жодного разу він не застогнав. І тепер, на диво всім учням колежу і розгніваному Гранже, Савіньєн задирливо засміявся:

— Ха-ха!

І тут абат, забувши про свою незагойну рану жалості, владно махнув індіанцеві рукою. Той неквапливо підійшов до Сірано, грубо схопив його за руку і потяг до камери биття. Гранже зачинив за ними двері. Обличчя його з блідо-жовтого стало червоним. Він ладен був звідси бігти, але сан і щільний натовп вихованців не давали змоги цього зробити.

Що творилося в серці абата! Він здійснив справді моральний подвиг. В ім’я господа бога, заради всіх вихованців, що зібралися тут, відчуваючи на собі осудливі і навіть обурливі погляди, намагався стояти на своєму і не пом’якшувати кари. Відчуваючи власну слабкість і готовність скасувати вирок, звів до стелі очі і подумки молив Всевишнього дати йому сили, аби витримати це випробування.

І коли за дверима почувся відчайдушний крик катованого, абат опустив очі, молитовно склав на грудях руки і повільно пішов геть, у думці поставивши собі за приклад святу справу інквізиції, що завше жахала його, грішного і слабкодухого. І він старався не чути лунких ударів важкого батога, яких ніби він сам завдавав зухвалому підліткові. Крики Сірано якоюсь бузувірською палицею хлистали його худюще тіло. Абатові хотілося затиснути долонями вуха і мчати, заглушуючи в собі не лише страх перед мордуванням живої істоти, а й притаманний йому, хоч і зачаєний, людський жаль, який він ладен був сприймати як спокусу диявола. І, не витримавши криків жертви та власних мук, спритно підібрав сутану і чкурнув скільки духу під ворожими поглядами учнів. Якби абат Гранже все-таки лишився тут і раптом прочинив двері (між іншим, екзекутор запер їх на засув), одне слово, якимось чудом заглянув до камери, то, очевидно, знепритомнів би не від пролитої крові, якої не міг переносити, а від побаченої картини. Зловісний дикун з яскравою пір’їною в чорному чубі упав долілиць перед вихованцем колежу і благав його:

— О, нащадок богів! Мій прохати — твій кричати. Мій бити табурет.

Ледве розумів Сірано ламану іспанську мову червоношкірого. Щойно вигукнувши абатові зле “ха-ха!” і запідозривши тепер у підступності екзекутора, він крізь зуби процідив:

— Коли я опинюся на табуретці, твоє вухо не почує стогону.

— Гордий слова! Говорити так — мати знак богів на лиці, — і, підвівшись на коліна, екзекутор знову низько поклонився, потім скочив на ноги, стьобнув батогом по табуретці і заверещав, наче від нестерпного болю.

— Кричати! Криком кричати! Так треба мій! Помагати мій!

Савіньєн мав рідкісно гострий розум і таку ж рідкісну реакцію. Після наступного удару батогом по табуретці він заволав таким несамовитим голосом, що за дверима його товариші і Гранже, який не встиг далеко відійти, жахнулися.

І той крик не тільки переслідував абата, що враз побіг по коридору, а й розігнав переляканих вихованців колежу. Тепер вони всіляко уникатимуть тієї страшної камери і знущань заморського нелюда.

А після двадцяти п’яти ударів батогом по табуретці, надсадно дихаючи, індіанець прошепотів Савіньєну:

— Стогнати… Гірко стогнати. Мій переносить твій у карцер. Скидати камзол, сорочка. Спина голий. Треба показати кров.

Сірано слухняно задер на плечі сорочку і відчув доторк вологих пальців індіанця, певне, вимазаних фарбою. Той уміло розмальовував спину “своєї жертви”, як те робив зі своїм обличчям.

— Мій уміть робити знак кров щока. Тепер робити такий знак на твій спина. Абат хай добре бачить і перевіряй.

2. ДИВНИЙ ЕКЗЕКУТОР

Справжній друг пізнається

в нещасті.

Езоп

Дон Дієто Лопес, засуджений в Андалузії до страти за вбивство під час хмільної бійки, а перед тим — до каторги за пограбування в Генуї, зумів уникнути і того, і другого, відпливши третьої п’ятниці березня 1618 року в Нову Іспанію на каравелі сеньйора Базільо Родрігеса, який не цікавився минулим людей, що прагнули до подвигів.

Ті подвиги дона