Юрій Павлович Сафронов - Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов

ніколи не повірю, що жива істота складається майже цілком із заліза. Цього не може бути. Залізо, звісно, повинне входити у склад живого організму, але не в такій кількості!

— Який же ви робите висновок?

— Це була не жива істота.

— А що ж?

— Не знаю. Можливо, штучна споруда, механізм, машина, — усе що завгодно, тільки не живий організм!

— Ви помітили, — звернувся хтось до Чадаза, — коли дивний предмет тонув, з нього у воду зіскочили якісь постаті і попливли он до того берега. Можливо, це й були справжні господарі планети?

— Може бути. Я добре не розгледів. Але, очевидно, наш астробіолог має рацію. Щехс, здається, напав на одну з їхніх машин…

— Дивіться! — перепинили його. — До Щехса наближається літальний предмет! Зверніть увагу на те, як дивно він махає крильми!

На екрані всі побачили вертоліт, що виринув із-за верхівок дерев. Він підлітав усе ближче й ближче до робота. Ось він підлетів зовсім близько, завис над водою й освітив конус, що ширяв у повітрі, яскравим променем фари для посадки.

Далі події розгорталися, як ніколи, стрімко.

Робот Щехс виконував задану програму. Вона говорила: “Аналіз будови цікавих предметів”. Під “цікавими” він розумів ті предмети, які не так часто попадались йому на шляху… Спрощення, на яке пішла група Чадаза двадцять п’ять років тому через нестачу комірок пам’яті.

Буксир був одним із цікавих предметів. Вертоліт — другим. Він був нагрітий. З патрубків його двигуна било полум’я вихлопів. Він літав. Логічна схема керування робота виробила програму-команду: “Зустріч з цікавим летючим предметом. Хімічний аналіз летючого теплого предмета”. І робот полетів до вертольота. Полетів просто по променю фари для посадки…

— Що він робить! — вигукнув Чадаз. — Це ж явно літальний апарат, а не жива істота! Він знищить його! Я не хочу цього! Я неправильно склав його програму! Ми не хотіли нападати на них! Ми не хотіли, щоб Щехс руйнував їхні машини! Стій! Стій! — крикнув він у мікрофон.

Проте Щехс не чув його. Команда Чадаза повинна була чотири з половиною роки линути крізь космос, щоб досягти Землі…

IX

Вартовий на мосту не міг довше залишатися тільки пасивним спостерігачем, бачачи усе те, що відбувалося над річкою.

Дивний летючий конус наближався до вертольота. Шугонув тепловий промінь, й у всі боки полетіли обрізані біля самої основи лопаті гвинта. Вертоліт ринувся вниз, але був тут же підхоплений цупкими металевими лапами конуса. Увесь корпус вертольота тремтів і бився, наче у передсмертних корчах. Екіпаж вистрибнув через бокові двері в річку.

Вартовий підніс гвинтівку до плеча. Чорний силует конуса чітко виділявся на тлі річки, що поблискувала. Перед тим як натиснути на спусковий гачок, вартовий на мить затамував дух. Відчув, як віддало в плече. Одразу ж перезарядив гвинтівку і вистрелив удруге. Потім утретє. Постріл за пострілом розрядив усю обойму. Він знав, що влучив. Промаху не було.

Велетенський конус раптом спалахнув синім полум’ям і разом з вертольотом, ніби підбитий шуліка із здобиччю в пазурах, опукою звалився в річку.

Вартовий встиг кинути вниз з мосту екіпажеві вертольота кілька рятувальних кругів…

У воді, в тому місці, де затонув летючий конус, якийсь час було ще видно голубе світло. Немовби там ще догоряло синє полум’я.

X

Уся ця сцена промайнула на екрані перед очима розгублених лтецян за одну хвилину.

Вони бачили все: й екіпаж вертольота, який вискакував з кабіни, і постріли вартового з мосту, і лопаті гвинта вертольота, відрізані автоматом…

Робот вів передачі до самого кінця. Він тримався, наче мужній боєць. Охоплений полум’ям, падаючи в річку, пробитий кулями, він безперервно передавав результати хімічного аналізу:

— Летючий теплий предмет складається на 95 відсотків з алюмінію, на 4 відсотки з міді, на піввідсотка з…

Це була остання наукова інформації Щехса. Вона обірвалася в ту мить, коли він зник під водою. Екран у Центральному Залі керування почав темніти, потім на хвильку яскраво спалахнув і згас назовсім. Репортаж із Землі закінчився.

Хвилину панувало мовчання. Всі дивилися на Чадаза.

Він сидів непорушно, глибоко замислившись.

— Ну, що ж, — зітхнув він. — От і все. Це й була перша зустріч з розумними істотами іншої планети. Ми вірили, що вона відбудеться, й вона відбулася. Щоправда, ми уявляли її зовсім інакше. Ми гадали, що нас зустрінуть квітами… Вийшло по-іншому. Ми втрутилися в їхнє життя, не маючи анінайменшого уявлення про нього, не знаючи їхніх взаємин, поняття не маючи про їхні звичаї. Коли б їхній робот, що прилетів би до нас, на Лтець, почав ламати все заради аналізу, ми змушені були б знищити його. їх не можна винуватити. Вони вчинили розумно. Вони не чекали нас… Зате ми багато про що дізналися. Ми не одні у Всесвіті. Поруч є розумні сусіди. Ми бачили їх. У нас збереглися їхні знімки. Але коли вони побачать нас? Адже туди летіти двадцять п’ять років…

У відповідь на його слова зі свого місця підвівся наймолодший космонавт.

— Наш екіпаж долетить за п’ятнадцять.

Чадаз здригнувся. Перед ним була молодість. Вона не знала меж. Вона була готова на подолання будь-яких труднощів. Він зрозумів — Щехс проклав дорогу. По ній полетять космонавти. Полетять молоді — незалежно від того, хоче він того чи ні. Що ж! Нехай летять. І його справа тільки застерегти.

— П’ятнадцять у один кінець, — сказав він. — У два — тридцять. І всі ці тридцять років — добровільне ув’язнення. Спілкування тільки з двома-трьома членами екіпажу. Майже повна самотність. Житимете лише спогадами. Повернетеся старими. Загубите кращі роки…

— Ми витримаємо. Через п’ятнадцять років ми зустрінемося з ними. А на зворотному шляху ми будемо обробляти матеріали. На Лтець прилетимо з новими, цікавими книгами…

Чадаз подивився на нього так, як він подивився б на власного сина, якби той зібрався