Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

долонею. — Ух ти, це що? — Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась. Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха. — Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам'яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка — велика цінність. — Ти що, її тут знайшов? — не повірив я. — А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте. — У цьому озері? — і собі здивувався Митько. — Отут? — А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… — Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк. — Що? — спитали ми в один голос. — Та навіть і не знаю, чи казати вам… — Він знову помовчав. — Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні. Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець? — Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце. "І звідки йому відомо?" — подумав я. — Ви вмієте зберігати таємниці? — він суворо звів брови. — Могила, — мерщій вигукнувся Митько. — Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву. — Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне. — Незвичайне? — пошепки повторили ми. — Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається? — Помітили, — ствердив я. — Так далеко ж, — озвавсь Митько. — Не кожному й охота телющитись. — Мо', й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться. — Бояться?! — Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти. — Але чому ж, чому? — А тому, що в озері... — він стишив голос, — хтось живе. Ми здригнулись. — Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає "о-о-о-ох", аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила. — Та що ти! — Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною. Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води. — Дивіться! На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину. — От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс? — Та щось таке чули… — Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком. — Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей. — Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться… — Може, й бреше, — погодивсь Митько. — І звідки тільки тут цей бурштин? — підкинув угору і зловив жовтий камінець. — Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс? — Лох-Несс. — Треба буде розпитати в когось із старших. — Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець. — Здається, так. З озера повіяло прохолодою… *** В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі. Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї. Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую — її оддирають від мого вуха. Наді мною схилився Митько. — Сергію, а якщо нам… Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова. — Що нам? — Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от… — Так тебе бабуся і відпустить! Чекай! — А якщо відпустить? — Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там? — Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло. — Еге ж, тепло. Це в хаті тепло! — Та не замерзнемо. Не бійся. — Я і не боюсь. А от бабуся… — Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука? І він вибіг із хати. Повернувся за п'ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя. — Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде. Розділ V Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог. І ми рушили до озера. Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв'язали один і домовилися нести його по черзі. — А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо. — Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично. — Сфотографуємо! — А далі? — У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики. — І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити. — Чому це? — Усі ж повмирають. — Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він. — І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці. — Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік. — А в тебе з малювання! — Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що. — А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався. — Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг. — Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив. Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий