Януш Вишневський - Зміщення спектра

батька. Уже те, що він почує батьків голос, тривожило. Його батько телефонував до нього лише тоді, коли траплялося або мало трапитися щось неприємне. Він не пригадує, щоби батько так просто зателефонував і запитав – як він? як його справи? Так, як це часто робить його мати. Батько телефонував або з поганою новиною, або з якимось, можливо, замовленням, щоби довідатись, чи він, його син, уже виконав це замовлення.

Того ранку все було зовсім інакше.

Він відчув це з тону його голосу. Фірма якогось важливого замовника батькової корпорації «комп’ютеризувала якийсь стратегічний об’єкт». З відпустки чомусь не повернувся «їхній довбаний комп’ютерник від інтернету чи чогось такого, а ти на цьому розумієшся, прошу тебе, допоможи їм». Спочатку він не міг у це повірити. Його батько просив щось у нього! Він пригадує, як запитав батька, чи той пам’ятає, що «твій син – студент другого курсу інформатики». Батько замовк на хвилину, щоби згодом відповісти:

– Якубе, послухай, я тобі так скажу. Той їхній комп’ютерник міг би робити тобі поля в зошитах. Я бачу це так… Будь ласка, поїдь. Шеф цієї фірми – мій приятель. Я пообіцяв йому… – додав він згодом. – Я знаю, що ти мав би бути з мамою сьогодні на концерті. Я зателефонував їй, – вставив він, випереджуючи його відповідь, і захихотів: – Після довгого впрошування вона погодилася, що я можу тебе заступити. Поїдеш?

– Тату, ну що ж ти? Звичайно, що поїду. Кажи швидко, де це?

– Де? Сам не знаю. Крім того, що це якийсь дуже дивний об’єкт. Зараз по тебе під’їде машина. Спакуй якийсь одяг, зубну щітку, бо це трохи потриває… Дякую тобі, Кубо, – сказав він тихо і від’єднався.

Він не пригадує, коли останній раз його батько звертався до нього «Кубо»…

Він поклав у наплічник свій ноутбук, кинув косметичку і запхав змінну нижню білизну. За п’ятнадцять хвилин він сидів на задньому сидінні величезного «мерседеса». Мовчазний водій, одягнений у чорний льняний костюм, білу сорочку й недбало перекинуту довкола шиї краватку, нічого не знав про якийсь там проєкт. Засипаний питаннями, подивився на нього підозріло і відповів:

– Це не моя справа, шановний пане. Шефуньо все вам пояснить; я маю, шановний пане, в телефончику адреску, і на неї жену. Можу лише те сказати і нічого більше, що це якесь глибока діра в лісах на Мазурах, бо навіть GPS цього не показує.

– Тоді вибачайте, – посміхаючись, відповів він, – я думав, що це ви – шефуньо. Я давно не бачив такої вишуканої краватки. З шовку?

– Шовку? – запитав, узявши краватку в руку, й почав уважно приглядатись на неї.

– Хіба я знаю. Дали. Казали. Я зав’язую її під шию. А як шефуньо не бачить, то розв’язую, особливо в таку спекоту. Краватка гарненька. Теж правда.

– Я – шефуньо? – додав він через деякий час, голосно сміючись. – Але ж шановний пан таке вигадав. Наш шефуньо краваток не носить. Тільки нам купує. За свої гроші. Він ходить у спортивних штанях та кросівках з розпродажу в Lidl[5]. Тачкою не їздить. Хіба що мусить. Ганяє по світі ровериком. Зрештою, шановний пан сам побачить на власні очі…

До кінця подорожі водій не обізвався до нього жодним словом. Лише хіба кілька разів тихо буркнув у відповідь, коли задзвонив його телефон.

Після декількох годин їзди нормальними дорогами й годинного продирання крізь ліс, піщані просіки вони нарешті добралися до тієї «діри». Зупинилися перед оточеною мурами будівлею, що нагадувала замок. «Шефуньо» чекав на них. Худий, високий сивуватий чоловік з широким шрамом на лівій щоці. У білій подірявленій, замазаній фарбами футболці та в коротких запраних, пошарпаних джинсах, своїм виглядом він насправді нагадував худого пияка. Замість «кросівок з розпродажу» на ногах у нього були покриті сірим порохом чорні гумаки, що сягали до колін. Спочатку він тепло привітався з водієм, а потім підійшов до нього і міцно потиснув руку. Забираючи в нього наплічник, сказав:

– Я Марцін. Я дуже радий, що ви знайшли для нас час. Ви навіть не знаєте, який я радий… Знаєте що? Ви зовсім не подібні до Йоахима! Хоча він стверджує, що ви як викапані,– раптом вигукнув, приязно посміхаючись. – Я візьму ваш наплічник усередину. Дозволите? – запитав він. – А ввечері, точно о двадцять першій, я запрошую вас до свого кабінету. Ми там, як і щодень, маємо вечірній брейнштормінг з усією командою. Я вам усе поясню. А якщо я цього не зможу зробити, то мої колежанки та колеги допоможуть мені.

Показуючи рукою на вузьку піщану стежку, яка вела до обрису лісу, він сказав:

– А тепер, при цій сьогоднішній спеці, пропоную швидку купіль в озері. Вода чиста. Кришталево чиста. Проте раджу все ж поспішати. Тут зачиняють ворота перед восьмою. Такі правила. І їх встановили жінки, отож нема надії на змилування, бо тут це змилування має особливе значення. Я вам усе розповім. А купіль знадобиться, бо на об’єкті, так би мовити, небагато лазничок. Насправді є лише одна, – додав він жартівливо за якийсь час, – але це справжня лазня. З фресками на стінах і стелі. Я точно не пригадую, з якого століття, але настільки стара, що ми тут маємо і реставратора пам’яток архітектури. Зрештою, ви самі це побачите…

Він слухав, хоча й багато чого з того не розумів. Одне збігалося. Була жахлива духота того паркого серпневого вечора. Вийшовши з автомобіля з кондиціонером, він відчув, ніби раптом опинився у відкритій печі, з якої перед цим вийшло і нерухомо зависло густе нагріте повітря, змішане з водяною парою.

Вузький шлях, що вів через поле висушеного нескошеного збіжжя, відразу перед лісом повертав у бік високих прибережних заростей, що утворювали високу, зелену стіну. По декількох сотнях метрів прогулянки вздовж густого ряду високих зелених стебел він дійшов до маленької галявини, яка з одного боку була обрамлена кущами ялівцю, а з іншого закінчувалась стрімкою скелею, яка переходила в еліптичний острівець невеликого піщаного пляжу. На віддалі, у кінці мостика, що починався посеред пляжу і тягнувся далеко в глибину озера, він побачив нерухому постать. Зіскочив зі скелі. Він встав, обтріпав пісок і за якихось кільканадцять метрів дійшов до мостика. На кінці його сиділа жінка. Він голосно крикнув у її бік. Вона не реагувала. Сиділа нерухомо зі схиленою головою. Повільно, обережно, великими кроками він почав ступати на скрипучі, трухляві дошки. У якийсь момент забракло декількох дощок. Переламані відразу ж біля брунатних заіржавілих виступів металевої конструкції, вони звисли над озером, торкаючись води.