Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

Тоні, я знаю, тобі кортіло побільше чути про батьківщину моїх батьків. Країну поза Євросоюзом, куди ти не спрямовуєш керма свого каміону. По-зворушливому смішно звучало одного разу для мене твоє прохання розповісти про побачені мною там барви. І я переповідала тобі про веселкову красу таких по-різному захоплюючих краєвидів. Ти смакував мою розповідь так, ніби всотував із серця до серця піщану картину й оживляв її у собі такою, якою бачу її я, коли навіть не заплющую очей.

Але мені була важливою моя сповідь. Тому я ліпила для тебе віденську історію.

…Дотепер не знаю, що коїлося у мені, чому саме таку роль обрала для себе того вечора. Захисна реакція? Пригадувала, що у ліжку захотіла рольової гри. Тієї ночі бачила себе повією, його ж – клієнтом.

Можливо, моя підсвідомість мстила йому бодай вигаданою брутальністю? Чи, може, моє тіло, котре знало і відчувало більше за мене (бо ж я вперто не помічала дійсності), ґвалтувало таким робом нас обидвох, тим самим сигналізуючи мені про небезпеку? Чи, може, то, як у справжніх повіях, у мені волало «над я» – благання любові? Пам’ятаю тільки, що тоді шепотіла: «Ну ж бо, я хочу бути тією гулящою, до якої ти їздив на автобан А14. Я – вона. І це ти до мене чотири тижні поспіль навідувався до рожевого будинку за містом».

Через необачність сам же мені розповів про короткий бордельний роман ще за часів свого першого шлюбу.

Ми не пережили нашої першої сварки. Моя віра похитнулася аж під самим коренем. І Іґарюша, мій вередливий Вєдмєжонок, злякався конфліктів. Він не зміг би ніколи прийняти у мені себе справжнього. Йому потрібна була моя засліпленість, аби завжди залишатися для нас на висоті.

І вже після тієї ночі, коли я п’яно белькотіла йому про найкращих та найгірших клієнтів, після тієї ночі, сидячи в літаку, що стрімко наближався до Львова (мали з батьками «сімейну відпустку»), я, летячи туди сама, бо родичі уже тиждень як відпочивали без мене на Закарпатті, згадувала те, на що раніше навіть не звертала уваги, бо любов моя була до очманіння зашореною. Крутилося у думках, як ми взимку гуляли біля розцяцькованої велетенськими гірляндами Ратуші, у наших наплічниках були ковзани, ми, розчервонілі і радісні, пили глінтвейн, зігріваючи руки керамічними горнятами. То були чудові передсвяткові миті. І тут Іґарюша, по клавши трунок на дерев’яний стіл, простягнув мені свою руку і, тріумфуючи, очікуючи мого захоплення від його дотепності, сказав:

– А у тєбя єсть саперніца. Хочешь, я пазнаком-лю тєбя с разлучніцей? Знакомся – ета Дуся Кулачкова…

Наївна, не звикла до вульгарності, я спочатку навіть не в’їхала, про що йдеться. Стояла, дивлячись на нього квадратними очима, ладна розплакатися й розсміятися водночас, аби тільки не виявити, що він, мій неповторний Вєдмєдь, має Дусю, іншу… жінку… А він хихотів, задоволений тим, яке враження справив на мене. І на мить для мене зник шум Weinachtsmarkt-а. Всі продавці з їхніми милими дрібничками просто замовкли. Його жарт вийшов на славу, бо я не тільки не второпала, а ще й налякалася. Того вечора мені не хотілося тримати його за руку. За Дусю. Кулачкову.

Свіжа, сповнена позитивних емоцій, проте з крижинкою в серці, повернулася я до Відня, аби нікого там не застати. І глибоко, усім серцем та на повні груди вдихнула пустку нашої маленької квартири. А далі, через кілька тижнів, тремтячим від болю, образи та нерозуміння голосом запитати його посередництвом телефонної слухавки:

– Ти зраджував мене протягом наших прекрасних двох років?

Й у відповідь уже з Італії, крізь відстань проказав він до мене те, що може тільки вбивати цинічністю реальності. Тоні, я пам’ятаю, ти любив, коли я розповідала, насичуючи історії барвами, ніби малювала. Для тебе був важливим кожен відтінок, і навіть тінь для тебе не була просто сірими обрисами, а чимось живим, що також міняло свої кольори. Тому тільки для тебе, любий Тоні, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гіркотою до мого вуха. Воно навіть боліло після того ще день, бо не хотіло транслювати до мозку його цинічної відповіді:

– Толька в самам началє, Діана. Знаєш, патом как-та нє смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панімаєш…

У ту зовсім не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алєга, маминого родича з Сибіру. Він приїздив до нас, коли я мала років сім. Алєг часто бавився зі мною. Пам’ятаю, у моїй дитячій уяві його синя витатуювана оголена жінка на лівій руці була чимось надміру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилітнім дівчатам, коли підіймають їх і кружляють ними над землею: оті майже дорослі двадцяти-семилітні алєгі знають, що дівчатка носять у собі прихильність до далеких родичів, але не знають, що у дітей часто прокидається перша, ще зовсім не сформована еротичність ще до шести рочків.

Я тоді чомусь згадала Олега, котрий на прощання міцно стис мене в обіймах на вході до аеро порту і, навіть не здогадуючись, що він у моєму житті – перша втрата, поцілував у дитяче, закрите ріденькою чілочкою, чоло.

Знаєш, Тоні, то вже в Іспанії, проводячи паралелі, я докумекала, що, можливо, мої почуття до Іґарьочка з Омська були продовженням незакінченої любові до Алєга-сибіряка. І що, можливо, саме його, Іґарюшина вимова, так схожа на Алєгову, привернула тоді мою увагу, витягнула із закиданої крихітними піщинками минулого підсвідомості оту дитячу, сподіваюся, єдину за життя, безпорадність, ту, котру я ще тоді ані зрозуміти, ані пояснити не могла, і накинула її на іншого росіянина в надії завершити щось, що все ще не зазнало кінця.

«Патом как-та нє смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленій траві у котромусь із парків Франкфурта. Тоні, та трава вже тоді пахла мені тим, що так ревно прививали мені своїм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.

Наступного ранку, після силоміць нав’язаної та невдало виконаної ролі клієнта,