Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

нього, мого коханого, я не могла. Мене обпікав первинний сором за нього. Бо ж хотілося бачити свого партнера завжди на висоті. І він, падлюка, добре знав, чому тоді, у Києві, вибрав мене. Він відчував, що я буду вдивлятися в неіснуюче так довго, доки не переконаю себе, що бачу його таким, яким він ніколи не став, не стане, яким був тільки у потаємних мріях та у моїй уяві…

Але того вечора йому, моєму Іґарюші, Вєдмєжонку (сколька раз тєбє, Діана, гаваріть, ета слова вигаваріваєтся «мєдвєдь», ат слова мйод! Вот уж мнє ето украінскоє нарєчіє, всьо нє так, как у нормальних людєй), справді косолапому, було досить мого одного-єдиного незадоволення ним, аби зректися, відмовитися від нас. Я дуже добре пам’ятаю той вечір. Не можна забути першої ночі у житті, коли здавалося, ніби хтось невидимий пропікає мене наскрізь, доторкаючись розпаленим залізом дійсності до пораненого молюска серця.

На нашому невеличкому балконі стояла дешева, куплена в турків на Нашмаркті за п’ятнадцять євро грильниця. Чоловіки про щось там біля неї радилися. Ми з Танькою батували овочі та сир «Фета» до грецького салату, і я, знаючи, що зараз причалапає Вєдмєжонок і почне все після нас перерізати, потай сміялася з його такої педантичної впертості. Із ніжністю у серці чекала моменту, коли він, для форми покрутившись хвилинку біля нас, зі знанням справи скаже, що я все ще не навчилася готувати грецький салат. Адже інгредієнти мають набрати форми кубиків (Діанка, кубікі – ета нє ромби і нє паралєлєпіпєди), так, аби до однієї ложки потрапило із усього потроху, адже тільки тоді смак буде неперевершеним: і ось – звершилося, він таки підійшов, відсканував мене невдоволеним поглядом з ніг до голови, ніби саме зараз узрів мою недосконалість, і виніс безкомпромісний вердикт: перерізати. Посміхнувшись, я поцілувала його в бліде, аж синюшне вухо. Він не відреагував на доторк моїх завжди привідчинених до нього губ.

Увечері ж ми всі забагато випили. До сьогодні пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розітнула наше вимріяне кохання навпіл. Іґарюша готується розповісти анекдот: спочатку ще випиває одним хилом, мов воду, горілку, відразу зачерпує ложкою салат, підносить його до рота і раптом, о жах, бачить чиєсь тонке волосся. Його пересмикує:

– Діана! Ви что – на палу еті памідори рєзалі?! Змовчати йому не дозволяє виховання. Я зніяковіла, проте німувала.

Гості також вдали, ніби не почули сказаного, а він же чекав на підбадьорюючий смішок Орхана, поглядом випрошуючи його підтримку. Але той біля своєї рудоволосої дружини навіть не подав вигляду, що почув мого напівсуженого. І тоді, на хвилі емоцій, адже Іґарь так рідко брав слово, він взявся розповідати той злощасний анекдот, що закінчується запитанням поручика Ржевського до Наташі Ростової:

– Наташа, а вас кагда-нібуть білі па піздьонкє лапатай?

Тоні, мене навіть зараз пересмикує від цієї фрази. Літати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хіба що через те, що часто до мого розуміння не долітали найпростіші слова, кинуті із його Землі. Але того вечора він справді вимовив оту кінцівку. І я просто не знала, куди сховати погляд. Нервово кидала ним, мов став він проекцією загнаного зайця, з одного кутка в інший. Па піздьонкє лапатой. Іґарюша. Вєдмєжонок. Вєдмєдь. Лапатой. Па піздьонкє.

Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сірість затягнутого темінню міста. Нічний Відень… Я любила бути в його полоні. Часто, чекаючи на Вєдмєдя з вечерею, включала іспанську інструменталку і під її бренчання вслухалася у гул автомобілів.

На балконі все ще стояла ледь тепла грильниця. В одному з вікон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рік поспіль, щотижня, у вихідні, займався коханням, не зашторюючи вікон. Підозрюю, що у його квартирі взагалі не було фіранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди іншого покоління – не прасуєте одяг і не перевдягаєтеся у відведених для того місцях.

Млявий холод поволі заповзав під одяг, але мені було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним відчуттям, ніби в животі викручує перед місячними, тільки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тілу.

За мною вдихнути свіжого повітря вийшла Таня.

– Па піздьонкє лапатай, – хихикнула вона. – Ти відєла, какоє вираженіє ліца било у Архана? Лапатай. Хі-хі.

Не маю звички відсікати людей. Але її, Таню, сприйняла, як ту, котра була свідком краху моєї мрії. Своїм сміхом вона зробила мене вразливою, мов оголений нерв. І я не змогла їй цього пробачити.

Тоні, ти можеш уявити мій тодішній стан: вона стоїть біля мене, рудизни її волосся у сутінках уже не видно, але я відчуваю всю її напружену постать: тіло, яким коливається злорадний сміх. І я біля неї така незахищена, така небоєздатна, вибита з колії, самотня. І тільки нове осяяння у глибині мого нажаханого мовчання, що Вєдмєдь для мене насправді terra inkognita. І я б ніколи не пізнала його справжності.

Того вечора ми остаточно посварилися вперше і востаннє. Та й то сварилася я. Хоча це і сваркою не назвеш. Іґарь ніколи не мав сміливості сказати людині в очі те, про що думав. Ну що ж: якого вибрала – такого і мала. Ніхто ж мене до Відня не випихав. І я вдячна моїм батькам, що вони з таким титанічним розумінням поставилися до вибору вісімнадцятилітньої доньки-одиначки, котрій усе-таки лаштували кар’єру студентки, магістрантки, а в ідеалі – докторантки. У всякому разі – бажаючи мені чогось більшого, ніж досягли вони. Ні, вони не перечили мені, розуміючи, що свою долю мушу вибрати і будувати сама. Так, як будували її вони, ідучи за покликом переповнених коханням сердець. Мабуть, тільки тому, маючи прекрасний досвід, вони дали мені можливість кохати Ігоря до нестями, впиватися ним, бо хотіли, аби і я пізнала оте чаруюче кохання, яким, мов плівкою, огорнули вони своє життя. Рятуючись ним спочатку від київських злиднів, а потім від косих поглядів франкфуртців. Хто ж бо міг знати, що серце мого супергероя порожніше бездонної прірви. Та у прірви на дні чатує не загадка, а темінь. Із його