Еберхард Паніц - Льодовиковий період

Кішка лизала лікареві лоб, вуха, очі, й він прошепотів, ніби до неї:

— Так-так, усе буде добре, якось перезимуємо. Іншого виходу в нас нема.

Несподівано він сказав Аншюцу просто в очі:

— Ви тут чужий.

Аншюц відповів:

— Не зовсім. — І знову згадав про свої знайомства в цій місцевості. Кожне слово лікаря було для нього лиш приводом для того, щоб зухвало підкреслювати власну зверхність. — Сніг є сніг, він падає скрізь, — зауважив Аншюц, згадавши ще про «аварійну подорож». — Зараз люди, мабуть, скрізь не знають, що діяти, ніби блукають у темряві… Але моє гасло: «Не панікуй!» Інакше справді від небезпеки не порятуєшся.

Доктор Тюдор міцно тримав кішку, тварина пручалася й до крові дряпала йому руки.

— Так-так, — сказав він, — дряпайся, дряпайся. — На Аншюца лікар більше не зважав, а розмовляв лише зі мною й Евою. — Директор готелю мешкав у цьому ж будинку, й, кажуть, він людина старого гарту, добряк. Це його, очевидно, заслуга, що він не розгубився в скрутній ситуації, бо ж, погляньте, тут усе наче під час реконструкції.

— Реконструкції? — перепитав я.

Ксенія показала нагору. Коридор над другим поверхом був наглухо забитий дошками. Мене здивувало, коли я дізнався, що на даху планували розбити садок. Над другим поверхом було лише горище, мансардні кімнати, вбоге приміщення для челяді.

Незабаром, мовляв, у тому заскленому садку можна було б побенкетувати й узимку. До того ж, там планували зробити веранду й хол.

— Пристойний готель не так легко збудувати, якісь недоробки будуть завжди, — сказала Ксенія й запалила вже п’яту чи шосту сигарету. — Синиця в жмені краще, ніж журавель у небі.

Доктор теж запалив і згідливо посміхнувся.

— Прибувши сюди, я думав, тут усе забито дошками, замкнено й немає живої душі, — сказав він 1 погладив кішку. — Але згодом відчинилися двері, й назустріч мені стрибнуло щось чорно-біле, оця тваринка, вимащена сажею й вапном. І тоді я зрозумів, що це ще не кінець світу, що тут ще є життя!

Навколо руїн не було. В цій крижаній пустелі, як твердив доктор Тюдор, ніхто ніколи не жив. Ніде не видно було будівельного сміття, де-не-де лежали тільки купи гравію й вапна. Я гадав, що стільці та столи, складені під стінами, це меблі, що лишилися від зруйнованих поверхів; втім, можливо, це було нове устаткування для садка на даху, там лежали також парасолі й штори, безперечно, придатні тільки для сонячних, мирних часів.

Я не повірив очам своїм, коли до нас підійшов офіціант у чорному костюмі й бездоганно білій сорочці. Ввічливо посміхнувшись, він привітався й запитав, що б ми хотіли одержати на сніданок. Лише наш вигляд (адже ми сиділи в самих шкарпетках, а то й босоніж), здавалося, трохи його збентежив. Офіціант прибрав зі столів, накрив їх чистими скатерками і, розносячи їжу, й далі здивовано нас розглядав. Коли ми, нарешті, безцеремонно повсідалися їсти, він, заклопотано покрутивши головою, відвернувся.

Тим часом до нас підсіло кілька нових людей: подружжя з десятирічним русявим хлопчиком, якого я, здається, вже знав, та ще літній пан і кряжиста жінка в темних окулярах; замість кави, яку вже поставили на стіл, вона попросила чаю.

— Скільки разів я повинна вам це казати, пане Рудольф? — гукнула вона вслід офіціантові. Доктора, який і досі тримав на руках кішку, вона теж висварила: — Я проти того, щоб за столом була кішка, та ще в такі часи!

Про зникле взуття розмови велися лиш мимохідь. Деякі мешканці, які вже давно оселились у цьому готелі, скаржилися на недбалість прислуги, однак люб’язного й старанного Рудольфа вони любили, хоча він іноді був непунктуальним. Зрештою, мовляв, усім тут не солодко, однак обставини склалися так, що треба миритися й навіть власноруч прибирати в своїх кімнатах.

— Наче від цього щось залежить, — мовила Ксенія. — Про свій гонор нам потроху треба забувати.

Літній пан, якого звали Максимом, не погоджувався з нею, він розповів про війну, полон та страшні злидні:

— Серед нас було кілька піжонів, як ми їх тоді називали, вони голилися, прали своє дрантя й доти мозолили нам очі, поки ми почали робити те саме, що й вони. Отак потроху вибралися зі скрути. А кому ж не хочеться вибратися зі скрути? Хто розкисне, коли йде боротьба не на життя, а на смерть, той, гадаю, пропаде.

Уперше в цьому будинку було сказано те, про що я сам увесь час думав. За стінами все наче вимерло, але виглянути надвір не давали забиті дошками вікна. Страшенний вибух, якась катастрофа — ось де була, очевидно, причина цих потрощених шибок. Я добре розумів, дехто з присутніх не хоче про це говорити, особливо при цьому хлопчикові й деяких інших дітях, які надійшли сюди, ще й тепер здивовано й запитливо переглядаються. В мені знову прокинулися спогади з дитинства: Дрезден, жахлива втеча з-під бомб, зелений берег Ельби, де люди зривали з себе палаючий одяг і кидались у воду. «Взуття, взуття!» — гукав я, бо вони залишили його на березі. Одну таку пару черевиків я забрав з собою додому, але мати перелякано вирвала їх у мене з рук і кинула в піч, у полум’я.

Я й не помітив, як у камін підкинули дров. Офіціант Рудольф не міг їх принести; я бачив — він на другому поверсі забирав по кімнатах посуд. Бряжчали чашки, склянки, пляшки, одна тарілка впала з таці й розбилася на сходах.

— Пусте, пане офіціант, — гукнув до нього вгору Аншюц. — На війні пропадали набагато більші цінності.

Мене просто тіпало, коли Аншюц розтуляв рота. Найкраще було б устати й піти з-за столу, хоч я вже кілька днів майже нічого не їв. Тут