Еберхард Паніц - Льодовиковий період

Мені здавалося, сміятися з цього було б дуже нерозумно й нетактовно. Ксенія зніяковіло запитала:

— Котра ж зараз година? — Це давало Аншюцу можливість показати себе й з іншого боку. Він, наскільки мені було відомо, мав ручного годинника, якого носив у кишені, загорнувши в станіоль. Аншюц обережно дістав годинник і розгорнув його. Корпус був золотий, механізм чудовий, циферблат показував годину, хвилину й дату, секундна стрілка рухалася. Десять хвилин на восьму. Всіх здивувало, що годинник, єдиний у цьому будинку, ще йшов.

— Дешевший, якого я носив на руці, мені довелося викинути, — пояснював Аншюц, утішаючись своєю зверхністю. — А ось цей був у сигаретній коробці. — Він згадав і про те, що, їдучи сюди, запропонував прикордонникам запалити з цієї коробки, хоча там були заховані й гроші. — Добрі гроші, мушу вам сказати.

Мене його слова не здивували, хоч Аншюц ніколи про ці речі так не розводився. Насамперед йому хотілося справити враження на Еву. Він називав країни й континенти, які йому довелось об’їздити. Я гадав, що він родом з Гамбурга чи Шлезвіг-Гольштейну, бо на його правій руці був витатуйований якір, а над якорем — матроське привітання.

— Ви моряк? — запитав я його.

— Ні, не маю нічого спільного з морем, — відповів він, щоб зразу ж повернутися до старої розмови. — Я люблю твердий ґрунт під ногами, взагалі люблю стояти на чомусь твердому. Второпали?

Сьогоднішня дата вразила лише Андреаса. Лісник зрозумів, що йому кілька днів довелося пролежати непритомним чи то в снігу надворі, чи десь тут, у кімнатах.

— Мені треба до діток, вони вже заждалися, — торочив він без угаву. Андреас думав простими категоріями: праця, школа, канікули, будні. — Ніхто не зможе мене затримати, ніхто!

Це було сказано цілком серйозно й зовсім не скидалося на Аншюцові баляси. Аншюц і досі тримав у руці годинника й запевняв, що має щось трапитися. Буде взуття, буде сніданок! Можливо, під’їде ще й автомобіль, аби завезти його до якихось там знайомих; від цього, мовляв, залежатиме багато дечого, що має значення для нас усіх.

— Ганнесе, — шепнула йому моя сестра, коли він мене знову звинуватив у тому, що я тільки про те й думаю, аби підбурити усіх проти нього й зігнати свою злість, бо я, мовляв, не маю жодного уявлення про його зв’язки.

— Тут тепло, то й грійте собі своє гузно, — кричав він на мене. — А нам треба рушати.

Орієнтувавсь Аншюц у цьому будинку добре. Піднявшись сходами на другий поверх, він постукав у якісь двері, однак йому ніхто не відповів.

— Оце-то готель, це не готель, а хлів! — Покрутивши головою, Аншюц загорнув свій годинник у станіолевий папір і схопив якусь ковдру, порвав її на шматки й зібрався був обмотати ними ноги.

— Як стародавні германці.

Але закріпити онучі він не зміг, а Ева й не поворухнулася, коли Аншюц покликав її на допомогу.

— Це безглуздя! — сказала вона. — Прискорити події ми все одно не зможемо, погодься ж!

Потім вони обоє сиділи поруч на сходах, про щось шептались, одначе так ні до чого й не домовилися. Моя сестра витягла до нього свої ноги, панчохи в неї були порвані. Аншюц, здавалося, забув про неймовірні труднощі, які нам довелося долати в дорозі.

— Ми мусимо вибратися з цього бруду, — сказав він. — Зрештою, у мене ще є термінові справи, на мене чекають. Та йдеться не лише про це.

Ева, яка досі погоджувалася з ним, тепер рішуче покрутила головою:

— Я більше не можу, не хочу. Дай мені спокій.

На хвилину запала тиша, й кішка почала тертись об мої ноги, потім стрибнула назустріч чоловікові, якого всі з повагою називали «доктором Тюдором», хоча прізвище його, власне, було Тодоров. Це був лікар-болгарин, він уже давно жив тут і після катастрофи брав участь у рятувальних роботах. Завдячував йому своїм життям не лише велетень Андреас, доктор Тюдор доглядав ще й кількох дітей та старих, яких поселили на другому поверсі. Тримаючи на руках кішку, він став переді мною й пильно глянув у вічі.

— Все гаразд? — запитав доктор Тюдор; я кивнув. Тоді обернувся до Еви й, посміхаючись, сказав: — Я захоплююсь мудрістю жінок. Ласкаво просимо до нашого гурту!

Можливо, він чув нашу розмову. Про зникнення взуття лікар, однак, не сказав ані слова. Він одчинив зовнішні двері й зауважив, що погода кращає, мовляв, за кілька годин, не пізніше як уранці, все найгірше буде позаду. На доказ цього він ухопив кішку за голову, викинув її в заметіль і, коли тварина лише тихенько замуркотіла, пояснив:

— Погода змінюється. Кішки це зразу відчувають.

— Якби ж то розгодинилось, — відповів я. Однак лікар виразно глянув на мене, щоб я помовчав. Усі, здавалося, й так збагнули, що я хотів сказати. Але катастрофа виходила за рамки людської уяви, й порівняти її з будь-яким відомим страшним випадком було неможливо.

— Наскільки мені відомо, харчів стачить на два дні, — незворушно констатував лікар. Він одчинив двері, взяв кішку, почухав їй потилицю й сів у крісло біля каміна. Тоді запитав Андреаса, як той себе почуває, підбадьорив його, мовляв, про дітей нема чого хвилюватися: що буде з нами, те й з ними. — Ми поїдемо у Волькенталь, тільки-но можна буде туди добратися. — Лікар, очевидно, залишив свій автомобіль десь поблизу й мав намір виїхати сьогодні, щонайпізніше — завтра. Він лише не знав, чи вистачить бензину.

— Ви приїхали автомобілем? — запитав він мене. Коли я заперечив, лікар шепнув: — Ви ж не відмовитеся допомагати мені?

Я відповів не вагаючись:

— Звичайно, але як?