Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

втупився у світлофор. Вулиця була безлюдна, звичне полудневе недільне затишшя, але світлофор блимав, ніби регулював цілі колони автомобілів, що після робочого дня вилилися на вулицю. На шосе за мостом через Рейн не було заторів, Едвардс опустив шибки автомобіля, й крижаний вітер засвистів йому повз вуха. Добре було, що він тепер мав якусь мету, а місто позад нього, заметене сірим снігом, увесь час меншало й тепер скидалося на маленьку калюжу.

На пагорбі перед двоповерховим будинком антиквара під стрімким дахом, з критими балконами, він голосно посигналив. Старий виглянув у вікно, весело помахав рукою. Безперечно, з Маргрет усе б обійшлося по-іншому, якби він, Едвардс, приїхав сюди раніше. Маргрет називала цього неквапливого чоловіка просто дядечком Фіксом і почувала себе тут як удома.

— А чому ви без Маргрет, дорогий друже? — спитав антиквар Валентінер ще в коридорі, заклавши руки за спину. Старий застудився, не хотів наближатися до гостя, аби не заразити його, та ще й потішався з цього.

— У Маргрет справи кепські, — сказав Едвардс і пішов слідом за Валентінером через великий зал, обвішаний азіатськими масками й рядами лакованих картин. Створювалось відчуття, ніби відвідав палаци різних китайських і сіамських династій. На полицях наріжної кімнати, куди господар запросив Едвардса, були розставлені литі копії скульптур Барлаха, чудернацькі витвори із бронзи, цементу або зварені докупи залізні коліщата й каністри з-під бензину — останнє захоплення старого антиквара.

Едвардсові було дивно, що Валентінер щиро захоплювався таким мистецтвом. Адже його вважали диваком і пристрасним збирачем рідкісних речей, він так же зневажав узвичаєні, як і модні тенденції розвитку живопису.

Стара економка, матінка Шрайбер, господарювала тут так, що її майже ніхто не бачив і не чув. Валентінерова дружина, що доводилась Маргрет тіткою, кілька років тому померла. Їхня дочка Сара стала йому настільки чужою, що Валентінер навіть не розпечатував її листів, які час від часу надходили.

— Запалиш? — підсунув він до Едвардса коробку з сигарами, хоча й знав, що той палить лише сигарети. Дуже повільно, що це аж дратувало гостя, він припалив сам і захихотів, бо вважав дивацтвом відмовлятися від подарунка, бодай найдріб'язковішого. У тридцяті роки, зацькований нацистами, він виїхав з Німеччини, поблукав білим світом, у далеких країнах терпляче переносив усякі труднощі й завдяки вдалій торгівлі товарами мистецтва неабияк забагатів. Об'їздив він пів-Індії, ввесь Тібет і пустелю Гобі, розшукав буддійський храм, про існування якого мистецький світ досі нічого не знав. Йому перепало стільки коштовностей, що він здобув можливість вибирати, а дещо навіть передав музеям. Відкривши на Рейні після війни антикварний магазин, він торгував кілограмовими ювелірними виробами із золота й срібла, і нині в цілій Німеччині не було, мабуть, кращого від нього знавця стародавньої східноазіатської культури.

— Як ти дивишся на маленьку шумову завісу? Не виключено, що тут причаїлися допитливі «блощиці», мікрофони, — сказав він, підвівся й пружним кроком підійшов до радіоли, на якій врочисто мостилося семеро пофарбованих чорним лаком богинь родючості. — А що ми послухаємо? — поцікавився Валентінер приязно. — Може, пісню про квіточку?

Він запитливо глянув, поставив платівку про загублені квіти й не знімав її, поки вона скінчилася, хоча й помітив, як спохмурніло Едвардсове обличчя. Тим часом, діставши з-за лакованих богинь пляшку мартіні, старий запитав: — А як ти дивишся на це? — Він налив Едвардсові, не чекаючи на згоду, сам теж добре ковтнув. — Дзвонив доктор Кендлер, — зауважив він, мовби між іншим. — Розповідав мені, як він розставляв для Гінцпетера свої тенета.

Едвардс здригнувся. Намагаючись не заводити довгої розмови, він спитав:

— Лікар? Хіба його прізвище не Кетлер?

— Його прізвище Кендлер, — сказав Валентінер, попахкуючи сигарою й мружачи очі.

— Як же він довідався, що я буду тут?

— Він цього не знав, хоча йому багато дечого відомо.

Губи старого ворушились так, ніби чимось смакували, слова ці він вимовив, багатозначно плямкаючи. Час від часу він чхав і втирався величезною носовою хустиною.

— Це давній друг, лікар моєї дружини, солідний чолов'яга…

— Лікар, якого я маю на увазі, ще молодий, — зауважив Едвардс, ледве стримуючи себе. — Зі мною цей лікар повівся не вельми чемно.

— Моїй благовірній, тобто моїй Софії, він додав сімнадцять місяців, що правда, то правда.

Едвардс поставив порожній келишок і затулив його рукою, коли Валентінер хотів налити ще.

— Уже досить, дякую. — В нього знову все попливло перед очима: масивні чорнолакові фігурки, сіре обличчя старого, сірі очі, борода під сірими губами — незворушна, заклякла, туманна сірість. «Чого він лише собі не дозволяє…»

— Досі не збагну, чи це було зроблено з добрим наміром, — сказав старий. — Отак живеш із жінкою й ніколи не знаєш, що краще: пережити її чи вмерти раніше від неї.

Едвардса почали гнітити його похмурі роздуми.

— Як це зрозуміти?

— Сімнадцять місяців… — Валентінер випростався, сьорбнув з келиха і єхидно посміхнувсь. — Коли нас самих щось спіткає, то це вже інша річ — кожне хоче пожити, байдуже, що життя може стати мукою. Хіба ж не мука — щодня думати про бомбочки й дякувати Богові, що вони досі не вибухнули.

— Я не знаю.

Американцеві стало неприємно сидіти тут далі, бо, майже не розуміючи про що йдеться, він знову почув щось про «Фосфорну квітку». Його поривало встати й піти звідси, і він досить грубо запитав:

— А що ж хотів той Кендлер? Чи, може, він лише повторював те, про що, так чи так, пишуть всі газети?

Старий витяг з рота сигару і спитав:

— Там щось і про заповіт написано? — Він підвівся з крісла, чхнув і співчутливо глянув згори донизу на гостя. — Можливо, саме через те й розтривожилася ваша дружина?

Господар повільно пройшовся кімнатою, ввесь час покашлюючи й усміхаючись, як і належало вимученому ревматизмом, дебеленькому сімдесятирічному чоловікові.

— Саме тому, — ствердив він і дістав з полиці аркушик паперу: «Мій заповіт. Спадок розподілити між Вундервальдом і Сарою Валентінер порівну».

Едвардс утупився в аркушик, якого старий тримав у нього перед очима й якого