Віктор Васильович Тимченко - Ключ від чужого замка

в урну першим, — Нормам знав і цю давню звичку Стоддарда — називати його Уїнстоном Черчіллем — і тому змовчав, очікуючи на продовження.

— Можеш не відповідати, — наче здогадавшись про Норманові думки, вів далі Стоддард, — але скажу тобі, мій хлопчику, що якби ти жив у Росії, то тебе неодмінно називали б поручиком Ржевським…

— Ким?

— Поручиком Ржевським. І не дивися на мене очима дебіла — я не гірше од тебе знаю, що поручиків у Радянській Росії не залишилося, зате в них є кілька смачних анекдотів про цього царського гусара, який вміє спаскудити найцнотливішу ситуацію.

Стоддард на якусь мить вгамувався.

Норман тим часом дістав із портфеля пляшку горілки. Старий помітив це, але, здавалося, не звернув на неї уваги і продовжував тим самим тоном:

— Ти був не найдурнішим серед моїх учнів і, сподіваюся, не будеш ображатися, що Том Стоддард, котрий не був у Радянському Союзі вже років з двадцять, краще, ніж ти, знає їхні анекдоти. Адже сьогодні ти прийшов сюди, аби за допомогою моєї макітри, а не вашого комп'ютера дізнатися, як повестися далі у складній ситуації, чи не так?

— Так, Томе.

— Ха! — Широка посмішка розпливлась по Стоддардовому обличчю. Йому було приємно, що один із шефів ЦРУ прилетів до нього з Ленглі, аби порадитися у важливій справі. Хоча природно, що Черчілль прилетів саме до нього, Стоддарда, бо вони давні знайомі, можна сказати, приятелі. Років двадцять тому професор Стоддард читав лекції з радянології студентові Гарварда Норманові Черчіллю. Потім став керівником його дипломної роботи і дисертації. Черчілль був чудовим студентом, не тим «поверхаххапайком», котрих ще досить серед студентської братії, серйозним хлопцем, що заради дисертації вивчив російську мову і говорив, як свідчили самі росіяни, з ледь помітним «прибалтійським» акцентом. Потім, коли Норман Черчілль став доктором Чсрчіллем, саме Стоддард порадив йому поїхати в Сорбонну — «понюхати» Європи… «Психологічна війна розрахована не на силу ракетних м'язів, а на могутність розуму, — сказав тоді Стоддард. — І тут тобі за приклад міг би правити твій однофамілець Уїнстон, вояк, що виграв лише одну битву — при Фултоні[1], але саме вона була головною битвою його життя».

Однак Норман Черчілль науковцем не став. Замість того, аби рухати вперед науку, він пішов робити практику на службу в ЦРУ.

Як і кожен теоретик, Стоддард до практики ставився з відвертою зверхністю, але ніколи не проминав нагоди перевірити свої теоретичні викладки, свій нюх там, де точилася безперервна бійка. Сьогоднішній приїзд Нормана — добрий вісник ще однієї цікавої гри.

— Ха! — промовив Стоддард уголос, розкоркував Норманову пляшку, налив собі, випив, поставив чарку на стіл і тільки тоді запитав:

— Може, й ти вип'єш? Тоді зваж на мій вік — візьми собі склянку сам.

Коли Норман випив і вони посідали навпроти один одного, старий ще раз запитав:

— То в чім же річ?

Норман коротко переповів йому суть. Стоддард аж присвиснув:

— Отже, курс — Афіни?

— Саме так.

— Тоді, як Понтій Пілат, я умиваю руки.

— Томе, не квапся з відповіддю… — Норман знав Стоддардові вибрики, але подібного не чекав. Аби не образити Стоддарда, він не хотів одразу викладати все, що вже було зроблено в Ленглі, не хотів висипати Томові той мотлох, який вчора висипали йому самому. Для Черчілля старий професор був тим пробним каменем, на якому він хотів перевірити свої поки що розпливчасті міркування. Але Стоддардова категоричність на мить обеззброїла. Черчілль знав, що тиснути на старого авторитетом фірми безперспективно, треба було потішити самолюбство Стоддарда, підігріти його інтерес до справи. — Можливо, ще щось надумаємо, коли тобі треба, то порадимося в держдепі, покопирсаємося в наших досьє…

— Слухай, мій хлопчику, коли я кажу, що в такі ігри не граю, то це не означає, що я зовсім без царя в голові і потребую консультацій у пихатих суперменів з державного департаменту чи порпання у ваших авгієвих стайнях, котрі ви пишномовно називаєте досьє. Тут потрібні не особи. Тут потрібна ідея, а людей, я не сумніваюся, ви знайдете. Але ж, подумай, що ти мені пропонуєш: за два тижні влаштувати світопреставлення, аби зацькувати росіян в Афінах. Адже зустріч уже почалася, і в мене немає часу на те, щоб до останнього розрахувати цю гру. Я люблю шахи, а не авантюри. Як сказано у святому писанні: «Якою б дорогою не йшов дурень, у цьому завжди бракуватиме сенсу, і кожному він покаже, що він дурень». Доріг і справді нині для нас багато, але ми з тобою будемо доти дурнями, поки не, буде знайдено ключ, ідею. А цього ключа ні в тебе, ні в мене немає. Відтак, до побачення. Пляшку я залишаю як платню за консультацію.

Стоддард відкинувся на спинку крісла. Здавалося, його вже не цікавив ні Черчілль, ні пляшка. Він видавався зараз вкрай старим і змореним.

Норман дістав сигарету.

— Томмі, — промовив він після першої затяжки, — якби мені не потрібна була твоя порада, твоє вміння неординарно мислити, я б не прийшов до тебе. Усе, що ти щойно сказав, — правильно.

Стоддард голосно пхикнув.

— Але я впевнений, — наче не помітивши сміху, продовжував Норман, — що ми можемо знайти цей ключ. По-моєму, дещо в нас все-таки є…

— Що?

— Гроші і люди, котрі зроблять нам за гроші все, що ми їм накажемо.

— Так, але тільки не там. Ви можете влаштовувати перевороти і путчі, ставити своїх полковників і генералів десь у Латинській Америці чи в Африці, але не в СРСР. Руки короткі, Нормане. Ти ж не станеш нього заперечувати?

— Але і там у нас дещо є.

— Знаю, знаю. Там є дипломати, з-поміж яких кожен другий одержує у вас зарплату, а решта не наважаться відмовити вам у виконанні завдань. Адже нині єдиний