Володимир Авраменко - Авантюра

Несподівано в отворі дверей з’явилась студентка в супроводі двох мідноликих молодиків зростом до трьох метрів. Її обличчя світилося молодістю і щастям.

Усі троє були в однаково білих курточках і шортах, тільки зріст супроводжуючих, чисті, без єдиної зморшки, обличчя з ніжною шкірою, малорозвинена, як для чоловіків, безволоса грудна клітка з чотирма припухлими темними пуп’янками перс, що проглядалися з-під розстібнутої тканини, вносили в душу професора сум’яття, але в тому, що це були особи чоловічої статі, він чомусь сумніву не мав. Вони з розкритим ротом зирили зверху униз на повні дівочі форми, котрі Рая старалася випнути ще більше; раз по раз хитромудро поправляла на грудях свій незвичайний одяг.

— Професор, — відрекомендувала Горбатова сіро-зеленим. Їх ввічливі кивки сприйняла за підтримку і зверхньо посміхнулась. — Семен Лапович!.. — на його жах, звернулась офіційно. — Ми на планеті Хір. Тут цілий рай… — Імпульсивно розвела руками й охопила своїх німотних супутників нижче талії.

Від баченого професор мало не підскочив в гнівному протесті — зрозумів так, що це жіночий натяк… До того ж постфактум… Челюсті зсудомило. «Ні, він цього так не залишить…» — від злості зуби зацокотіли. На деякий час запанувала мовчанка.

— Чого ж ви?.. — студентка й сама розгубилася — вона зовсім не хотіла шокувати свого благодійника. Опанувавши себе, добавила: — Тут любо… Краще, аніж на Землі.

Сіро-зелені в підтвердження закивали головами і членороздільно повторили мовлене дівчиною. «Неймовірно, але факт… — приголомшений Горбатов пригнічено закліпав очима. — Вона й тут пристосувалась».

Хіряни стояли до нього півколом; насторожено-вивчаюче розглядали, як небаченого досі дикого звіра, і дійсно, серед сріблясто-небесного блиску, стерильно-білих стін і приплюснутих лисих голів без єдиної волосинки, густе сріблясто-чорне розкошлане волосся, що вкривало усе тіло крім полохливих очей та лисої маківки голови професора, слугувало йому не на користь.

— Вставай, — передній хірянин жестом показав, що від нього хочуть.

— Хто ви?

— Професор Горбатов, а це моя асистентка, — не моргнувши оком, кивнув у бік коханки. Рая тільки дивно зиркала з-під лоба.

— Звідкіля?

— З Землі.

— Як ви сюди потрапили? — все той же передній сіро-зелений хірянин, мабуть старший, продовжував допит.

— До нас прилетіли інопланетяни й запросили… Вони хотіли допомогти… — розповів усе, що пам’ятав.

— Де гарантія, що ви не вороги?

— У нас сталась аварія…

— Це ми чули.

— У нас нема злого наміру.

— Ти агресор, — прозвучало неждано, як вирок.

— Це не так… — розпачливо зойкнув професор й кинувся було до хірянина, щоб довести це, але міцні лещата з двох боків навалились на його плечі.

— На жаль, це дійсно так, — голос хірянина звучав переконливо й категорично. — Ти залишився жити тільки завдяки своїй помічниці… Це вона просила за тебе.

— Вона вас влаштовує?

— Так. Рая чудовий екземпляр… — хірянин відповів на повному серйозі.

— Що нас чекає?

— Відносно тебе рішення ще не прийнято…

Відповідь хірянина не тільки насторожила, а й підказала лінію поведінки. А відносно Раї?.. Відчував, що їх роль на цій планеті буде різна.

— Розкажи про Землю, — прозвучало розпорядженням.

Почав як лекцію в школі, потім перейшов до більш складних проблем.

Сіро-зелений сприймав мовлене без особливих емоцій, і тільки тоді, коли Горбатов оповідав про досягнення в галузі ядерної фізики, неначе струм високої напруги пронизував тіло хірянина зверху донизу.

В кінці бесіди він хитро примружився. Теплий вогонь синіх очей відійшов кудись в глиб і від них повіяло холодом.

— Без роботи не будеш, — важко видавив із себе — було видно, що обіцянка давалась йому важко. — Займешся корисною справою… Зараз відпочивай.

«Слава Богу, — полегшено зітхнув Горбатов. — Товариство не із приємних. Треба тягти час — може щось проясниться», — подумалось.

Коли зрушив з місця, здивувався: не без зусиль вправляючи своїм масивним тілом на Землі, і тут він за звичкою різко переставив ноги й опинився далеко за межами наміченого. Неждано для самого себе захитався і якби хірянин не підтримав його, звалився б. Тяжіння Хіра було явно менше від земного.

Їх вели разом: попереду, злегка похитуючись з боку на бік важко ступав мідноликий велетень з широчезною спиною, по боках набурмосено чапали ще два таких же увальня; з Раї — професор це бачив, іноді крадькома оглядаючись, не зводили гарячих очей все ті ж два мідноликі хіряни.

Біля слабо окреслених пунктиром дверей зупинилися.

— Це житло, — незворушно повідомив мідноликий. Слідом за ним невідомо звідки з’явився ще й сіро-зелений. Вони разом зайшли до кімнати.

Висвітлюючи напівкруглий стіл без ніжок, що випирав із стіни й висіву повітрі, створюючи ілюзію невагомості, прямо із стелі сочилося яскраво-загадкове світло.

— Де Рая? — не втримався Горбатов.

— Поряд, — пропищав хірянин, зовні схожий зі старшим, що вів допит.

— Я її можу бачити?

— Звичайно, тільки не зараз.

— Чому?

— В неї консультант.

Горбатов уявив консультацію на свій лад й подумки вилаявся, що напевне відчув сіро-зелений. Він спішно добавив:

— У вас відпочинок.

З великою валізою в руках до кімнати зайшов ще один мідноликий громило. «Вони, що тут, — прислуга, охорона, чи може катюгами служать?» — ледь не зірвалося з язика. Зовнішній вигляд й повадки нагадували останнє. «Влип, як ніколи…» — зціпив зуби.

На столі з’явилися не то дині, не то щось подібне до них. Свіжо-духмяний запах плодів визвав відчуття голоду. Принюхуючись, обережно надкусив в надії вгамувати спрагле нутро, а наситившись, відчув сонливість. Сон був неспокійний — весь час намагався від