Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

знищувати позначки-кілки. Первісне рало ледь-ледь дряпало землю, проте, перекреслюючи споконвічні межі, залишало рівний слід.

То була перша борозна тарасівських комунарів.

Увечері бородані знову з’юрмилися на пагорбі.

— Звідсіль ми розпочали велике діло, тому маємо, братці, залишити свою позначку нащадкам, — сказав ватаг.

— Поставимо камінь!

— Ні, камінь мертвий, — хитнув головою Терешко.

— Заб’ємо кілок!

— Згниє. Ми маємо лишити живу пам’ятку, щоб вона людей вабила, поки віку.

— Де ж таку знайдемо?

— Її й шукати не треба. Ось вона. Цілісінький день за пазухою ношу, щоб корінці не присохли.

— Що воно таке?

Всі схилилися над згортком.

Терешко розгорнув вогку клаптину, і комунари побачили невеличкий пагінець з міцним жовтуватим корінням.

— Це, братці, горіх. Волоський горіх, — пояснив ватаг. — Не дивіться, що він малий, — він зате міцненький. Виріс з плоду. Знайшов я його тоді ото, як блукав по світу, шукаючи долі. Довелося мені якось гріти чуба в одного багатія далеко, аж на березі Чорного моря. У саду працював. Ну, скажу вам, братці, був у того дуки не сад, а рай, про який у церкві піп розповідає. Росли у нього високі та гіллясті волоські горіхи. Зайдеш, було, вранці — пахощі од тих дерев, аж дух забиває. А коли садівник розповів мені про те, що живуть ці дерева аж тисячу років, я прихопив найбільшу горішину. Посадив її. А тепер віддаю громаді.

— Суховій спалить деревце! — загули комунари.

— А ми нащо? Захистимо його, затулимо од вітру, поливатимемо, — відказав ватаг.

Копали яму для горішка-малюка по черзі, копали простору та глибоченьку. Коли скінчили роботу, став навколішки коло ями Терешко й довго чаклував: щось мугикав собі під ніс, розминав пальцями землю…

Аж ось він підвівся, випростався і, обернувшись на всі чотири вітри, прокричав:

— Рост-и-и на ві-ки-и!

І покотилося пустельним степом: «Ві-ки-и…»

— Над нашим горіхом завжди світитиме сонце, а люди спочиватимуть під ним. Щасливі й веселі, вони вдихатимуть горіхові пахощі й слухатимуть пташиний щебет…

…Стояли зморені комунари серед спохмурнілого вечірнього степу. З луговини на них насувався холодний туман, а вітер завивав у торішніх хащах нехворощі, мов голодний вовк…

І виріс горіх серед широкого степу. Не раз накидалися на нього шалені вітри-суховії, чорні бурі не минали його, а сонце нещадно палило. Та все витримала зелена комунарівська позначка. Міцно трималася вона за матінку-землю, і та напувала її життєдайним соком. Смоктало ті соки деревце і з кожним роком міцнішало, набиралося снаги. А невдовзі розправив свої могутні плечі горіх і закрив зеленими крилами весь пагорб. Тепер не боявся він ні шалених степових бур, ні спекоти і вже сам давав притулок і людям, і птахам.

Минали роки. Ще вище піднялося дерево над степом. Горіх-велетень тепер бачив далеко-далеко, бачив оновлену Тарасівку, колгоспні ниви і своїх нащадків: з першого врожаю Братця-Горіха, як тепер величали його люди, тарасівські колгоспники насадили лісок. Кучерявиться, зеленіє острівець серед степу — Терешків гайок.

Щедро дарував Братець-Горіх людям свої плоди. Його діти й онуки вже розкошували на рівнинах Херсонщини і Запоріжжя.

Багато довелося побачити зеленому велетню. Битим шляхом повз нього свого часу торохкотіли брички, запряжені повільними волами, гуркотіли перші трактори-фордзони, а згодом вітчизняні ХТЗ, комбайни та автомашини.

Опалила степового велетня війна.

Од ворогів прикривав він своїм гіллям і стовбуром червоних воїнів, які відчайдушно захищали рідну землю у гіркому, як полин, сорок першому… Неждано налетів хижий стерв’ятник чорнохрестий і скинув бомби на бійців. Поховали вони побратимів під горіхом, перев’язали поранених, не забули й свого захисника — повитягали з його стовбура смердючі осколки.

Загоїлися воєнні рани і у людей, і в дерева…

…Сьогодні щось ранувато завітали під шатро старого Братця-Горіха хлопчаки — правнуки тарасівських комунарів. Хлоп’ята жваві, мов горобці навесні.

— Чи всі тут? — оглядаючи загін, спитав Славко-ватажок.

— Де там! Пташка не прилетів.

— Хто, Васько? Де ж він?

— Де ж йому бути! На пуховичках вилежується або горобців рахує, — відповів той самий гостроносий і чорний, мов циган, задирака Грицько, сусіда Василя-Пташки.

— Хлопці, гля, а хто ондечки гав ловить? — засміявся цибатий Олег, на голову вищий за своїх однокласників.

І тут усі побачили товстуна, який стовбичив край шляху, задерши голову, — щось там у небі розглядав.

— Стривайте, та це ж Пташка.

— Справді, він. Може, супутника помітив?

— Ні, то над ним, певно, яка-небудь ґава крильцями тріпоче.

— Васько!! — загукали хором.

Товстун і голови не повернув.

— Одне слово, пришелепкуватий, — категорично заявив Грицько, — годинами може сидіти у чагарях, вирячивши баньки на якусь птаху. Горобці сідають йому просто на плечі, а синиці з рук дзьобають харч. Найзліший псюра на нього не гавкне. Книжки та картинки у нього — тільки про пташок… Дивак, та й годі.

Приєднався до гурту Васько вчасно.

Це відзначив Славко, зиркнувши на годинник: було рівно шість.

— Васько, зловив ґаву? — поцікавився Кузя-Кнопочка, присадкуватий хлопчисько.

— Сам ти ґава, — зневажливо скривив губи товстун і додав: — Сіренька до того ж. То ж боривітер, сокіл степовий.

І тієї миті сталося непередбачене. З чагарів вихопились геть усі дівчата класу.

— Звідки ви? — сторопів Славко.

— З космосу, — доповіла Наталочка, поправляючи на голові фасонисту косинку.

— З сузір’я Зеленої Ящірки. Є таке, — уточнила її подруга Оля.

— Цей номер не пройде! У нас чоловіча робота. Ану, дівчата, гайда