Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Там, мабуть, і справді гарно, пані! — гукнув лакейчук у надпориві, ніби жаби така сама комбрейська особливість, як гондоли, — венеційська.

Лакейчук служив у нас не так давно як шафар і розповідав Франсуазі про те, що могло зацікавити її, а не його. А Франсуаза кривилася, коли її називали куховаркою, натомість із лакейчуком, який величав її в розмові «клюшницею», була дуже ласкава — такою ласкою принци крови обдаровують горливих молодиків, які величають їх «високістю».

— Там принаймні відомо, що довкола діється і яка нині відміна року. А в Парижі ні на Великдень, ні на Різдво якогось убогого жовтця і то не знайдеш, і навіть уранці, коли я піднімаю з ліжка мої старі кості, ангелюса не почуєш. А там дзвонено щогодини, не бозна-який пишний дзвін, але ти кажеш собі: «Ага, от і брат повертається з поля», бачиш, як спадає вечір, благовіст зичить усім добра, ти встигаєш дати собі з усім раду, перш ніж запалиш лямпу. А тут що ніч, що день, пора на боко-веньку, не можеш навіть розповісти, що ти впорав за день, чисто тобі німина німа.

— А от Мезеґліз теж нібито гарний куточок, пані, — впав у річ лакейчук, для якого ця розмова прибирала дещо абстрактного присмаку і який випадково згадав наше мезеглізьке чаркування.

— Ох, Мезегліз! — мовила Франсуаза з широким усміхом, який завжди розтягував її уста, коли хтось згадував при ній ці назви: Мезегліз, Комбре, Тансонвіль. Вони становили нерозлучну частину її самої, тож-бо спіткавши, почувши їх у розмові, вона раділа сливе так само, як радіють учні, коли вчитель згадує про якогось сучасника, заскочені тим, що це ім’я може пролунати з катедри. А ще Франсуаза тішилася тим, що відчувала: для неї ці краї не те, що для інших; для неї це старі кумпани, з якими стільки пережито, і вона всміхалася їм, ніби вони пришили комусь квітку, бо віднаходила в них багато себе самої.

— Авжеж, синку, свята правда, Мезегліз прегарний куточок. А де ж ти міг почути про Мезегліз?

— Де я чув про Мезегліз? Та це ж місце знане, мені про нього говорили не раз і не два! — відповів лакейчук зі злочинною неточністю повідомників, котрі при нашій спробі об’єктивно усвідомити, наскільки залежатиме іншим на тому, що обходить нас, унеможливлюють нам такий намір.

— Ба, можеш мені повірити, що під вишнями там ліпше, ніж тут біля плити.

Навіть Евлалію наша служниця поминала добрим словом. По Евлаліїній смерті вона геть забула, що не полюбляла тої за життя, як не полюбляла всіх, хто клав зуби на полицю, хто «пухнув з голоду» через свою безпорадність, хто жив крихтами з багатого столу і хто, користуючись ласкою багатіїв, ще й «крутив хвостом», їй уже не долягало, що Евлалія щотижня вміла так спритно «вимантачити грошину» в моєї тітки. А тітку Леонію Франсуаза підносила до семи небес.

— То ви в самому Комбре, у кузини нашої пані тоді служили? — спитав лакейчук.

— Так, у пані Октав, жінки, мій хлопче, святої, от хто вже мав усього до призволящого, усмак; добра була жіночка; не шкодувала, так би мовити, ні куропатви, ні фазана, нічогісінько; ти міг прийти до неї пообідати і о п’ятій, і о шостій, м’яса ніколи в неї не бракувало, і то щонайвищого ґатунку, і вино біле, і вино червоне, усе, чого душа забажа. (Франсуаза вживала дієслова «шкодувати» в тому значенні, в якому його вживає Лабрюєр.) Усе вона робила власним коштом, навіть як родичі сиділи у неї на шиї цілими місяцями та роками. (Ця увага не мала нічого образливого для нас, бо Франсуаза зростала тоді, коли слово «кошти» ще лунало не лише в судових залах і означало «видатки».) О, запевняю тебе, на голодному столі вона не держала нікого. Панотчик не раз казав так: «Якщо є на світі жінка, яка може сподіватися стати перед Господом, то це пані Леонія». Бідолашна пані! Ще й досі в моїх вухах чути її тоненький голосочок: «Франсуазо, ви знаєте, сама я не їм нічого, але мені хочеться, щоб усім страва смакувала так, як смакувала мені». Звісно, куховарили не для неї. Ви б її бачили! Важила вона не менше, як фунтик із вишнями; її нібито не було. Мені вона не йняла віри, вперто уникала всіх лікарів. Ох, от уже в кого трапезували без поспіху! Вона любила, щоб служба в неї була сита. А тут, ну от хоча б тепер, у нас нема часу комара задушити. Все робиться абияк.

Найбільше Франсуазу дратували грінки, які смакували батькові. Вона була переконана, що то він коверзує і хоче, щоб інші перед ним «танцювали».

— Можу посвідчити, — мовив лакейчук, — що нічого такого я зроду не бачив!

Він говорив так переконано, ніби бачив усе на світі й зі свого тисячорічного досвіду, що обіймав звичаї всіх країн, знав: смажити грінки ніде не заведено!

— Так, так, — бурчав шафар, — але все це можна легко поламати: робітники збираються страйкувати в Канаді, а міністр недавно сказав нашому панові, що хапонув за це двісті тисяч франків.

Шафар не ганив міністра не тому, що сам був чесняк, а тому, що вважав усіх політиків за лайдаків, і казнокради здавалися йому не такими страшними злочинцями, як звичайнісінькі злодії. Він навіть не задумувався, чи добре розчув ці історичні слова, і його не вразила неймовірність того, щоб сам винуватець сказав їх моєму батькові і щоб батько не викинув його за двері. Одначе комбрейська філософія посіяла у Франсуази сумнів, щоб канадський страйк міг уплинути на споживання грінок. «Допоки світ буде світом, — казала вона, — пани, бачте, нас ганятимуть, а челядь вволятиме їхні капризи».

Всупереч теорії цього одвічного ганяння, моя мати, визначаючи, мабуть, не так, як Франсуаза, тривалість снідання челяді, вже чверть години не виходила з дива:

— Що ж