Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

грошей» (синтакса у неї кульгала, і вона казала «маємо грошей»), що ми багаті, не так тому, що саме з себе багатство, багатство без чесноти, було в Франсуазиних очах найвищим добром, як тому, що чеснота без багатства не була для неї ідеалом. Багатство було для неї ніби конечною умовою чесноти, брак якої позбавляв би чесноту заслуги і чару. Для неї це були поняття такі близькі, що, зрештою, чеснота і багатство помінялись у неї прикметами: від чесноти вона вимагала певного комфорту, а в багатстві бачила щось повчальне.

Замкнувши досить швидко вікно, — інакше, чого доброго, мама «намилить їй добре шию», — Франсуаза, зітхаючи, починала прибирати на кухонному столі.

— Ґерманти живуть ще й на вулиці Делашез, — мовив покойовий, — я мав друга, він служив у них за другого візника. А ще я знаю одного, не цього мого колегу, а його швагра, так той служив у війську разом з доїжджачим барона де Ґерманта. «Але, слово чести, він мені не батько!» — додав покойовий, який любив мугикати модні мотивчики і оздоблював розмову сезонними дотепами.

Франсуаза, уже зморена, як це видно було з виразу її літнього обличчя, і привчена дивитися на речі по-комбрейському, все бачила у туманній далечині, і сам жарт до неї не дійшов — вона лише зрозуміла, що це жарт, бо останні слова покойового не в’язалися з попередніми і пролунали з уст того, кого вона вважала за жартівника. Отож вона всміхнулася доброзичливо і вдячно, ніби кажучи: «Віктор такий веселун!» Вона була, зрештою, рада, бо знала, що слухання таких от сміховинок чимось скидається на добропристойні світські розваги, ради яких усі квапляться причепуритися, не дуже зважають на вуличний холод і застуджуються. Зрештою вона симпатизувала молодому камердинерові, бо він усе обурювався, які драконівські декрети готує Республіка проти духівництва. Франсуаза не розуміла ще тоді, що найлютіші вороги наші не ті, що нам перечать і намагаються переконати, а ті, що роздмухують чи самі розпускають найприкріші для нас чутки, і гадки не маючи знайти їм бодай якесь виправдання, що полегшило б нашу згризоту і, може, пробудило в нас трохи пошани до партії, що її вони виставляють, на ще більшу нашу муку, нелюдською і тріумфальною заразом.

— Вони доводяться дукині ріднею чи не всі, — поновлювала Франсуаза перервану розмову про Ґермантів з вулиці Делашез, як поновлюють музичний твір з анданте. — Хтось мені казав, що один із них одружується з герцогською кузинкою. Принаймні всі вони — «кревняки». Коліно Ґермантів — велике коліно! — шанобливо додавала вона, ставлячи велич цього коліна і на числі його представників і на його пишноті, — так Паскаль ставив істину віри і на розумі і на авторитеті Святого Письма. Бо наша служниця мала у своєму розпорядженні лише одне слово «великий» для обох понять, вона їх не розрізняла, її словесний запас, як деякі самоцвіти, мав ґандж, здатний затьмарювати Франсуа-зину думку.

— Я гадаю, чи вони не ті самі, що мають замок у Ґерманті, за десять миль від Комбре, — в такому разі вони доводяться родичами їхній алжирській кузині.

Ми з матір’ю довго розмірковували, яка ж це алжирська кузина, аж поки до нас дійшло, що Франсуаза плутає Алжир із містом Анжером. Те, що далеке, може бути нам відоміше за близьке. Франсуаза, обізнана з назвою Алжир через огидні фініки, які нам присилали на Новий рік, не здогадувалася про існування Анжера.

Її мова, як сама французька мова, надто її топоніміка, рясніла помилками.

— Я хотіла про це поговорити з їхнім ключником. Ось тільки як же його величають? — урвала вона себе протокольним запитанням і сама ж відповіла: — Ага, його величають — Антуан. (Антуан, виходить, титул, абощо?) Він міг би мені сказати, але це ж великий пан, магнат, йому мов заціпило або він розучився говорити. Не пустить пари з вуст, як*ви його про щось запитаєте, — додала Франсуаза, вона висловлювалася, як пані де Севіньє: «не пустить пари з уст». — А мені б тільки знати, що в моєму чавунці кипить, у чужі я не зазираю, — мовила вона не дуже щиро. — В кожному разі все це не по-божому. А потім, йому бракує зваги. (Такий суд може навести на думку, що Франсуаза ставилася інакше до хоробрости, яка з її ще комбрейського погляду робила з людини хижого звіра. Але це було не так. «Звага» у неї означала звичайну розважливість.) — А ще про нього подейкують, що він злодійкуватий, наче сорока, але чого не набалакають злі язики. Справжнє гніздо пліток — це швейцарська кімната, швейцарці-бо заздрісні і забивають баки дукині. Але певне одне: цей Антуан — ледащо, а його Антуанеса ще переплюне його, — додала Франсуаза, утворюючи жіночий рід від імени Антуан з тим, щоб назвати пані шафареву; вона, певна річ, взорувалася в своїй граматичній творчості на «клоуна» і «клоунесу». І тут вона показала свою винахідливість. Ще б пак: біля Нотр-Даму збереглася вулиця Шануанес, так її називали (її заселяли жінки шануанів, абощо?) старосвітські французи, чиєю сучасницею, власне, Франсуаза й доводилася. А за хвилю Франсуаза навела ще один приклад як утворювати жіночий рід, додавши:

— Ну й звичайно, замок Ґермантів, він належить дукині. І там вона пані мереса. А це не остання річ.

— Авжеж, не остання річ, — переконано притакнув молодий лакейчук, не схопивши у Франсуазиному голосі іронії.

— Гадаєш, хлопче, це не остання річ? Але ж для людей, таких як тамті, бути мером і мересою — абищиця. О, якби я мала замок Ґермантів, не часто б бачили мене в Парижі! І треба ж отаке, щоб панство, у якого дім повна чаша, щоб наш пан і наша пані мали здоров’я сидіти у цьому підлому місці, замість їхати до Комбре, якщо вони вільні і ніхто їх не тримає! Чого вони тягнуть з виходом на спочинок, якщо все мають? Чого їм виглядати? Смерти? Ох, аби я мала черствий хліб і дрова, щоб не мерзнути взимі, я б уже давно сиділа у себе, в братовій хатинці в Комбре! Там людина принаймі відчуває, що живе, перед нею немає всього цього громаддя,