Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

я тебе побачу аж мертвою, коли мене кинуть у могильну яму, як камінь. Та як я спатиму вічним сном, мені все лунатимуть у вухах ці три дзвінки, через які мені вготовано пекельні муки.

Аж це її уривали крики з дитинця жилетника, котрий сподобався бабусі, коли вона візитувала маркізу де Вільпарізіс, і зажив не меншої ласки у Франсуази. Звівши голову на грюкіт відчиню-ваного вікна, він уже добру хвилю намагався привернути увагу своєї сусідки, щоб поздоровкатися. Зальотність молодої дівчини, якою ставала Франсуаза, пом’якшувала тоді для пана Жюп’єна оприскливе лице нашої старої кухарки, згрубілої від віку, від злого гумору та від розжареної плити; коли Франсуаза віддавала йому чолом, уклоняючись стримано, невимушено й знічено, уклін її був граційний, але німий, бо хоч вона й порушувала мамину заборону визирати на дитинець, а все ж не сміла йти наперекір аж так, щоб перемовлятися через вікно: ще, чого доброго, «натруситься», як вона казала, їй від пані. Вона кивала жилетникові на запряжений повіз, ніби кажучи: «Добрі коненята, ге?» — а сама мурмотала: «Старі шкапи!» — знаючи, що він відповість, прикладаючи руку до уст, аби вона почула його притлумлений голос: «Ви теж могли б завести собі таких, якби побажали, а може, ще й більше, але ви цього не любите».

І Франсуаза, подавши скромний, ухильний і захоплений знак, мовляв: «Що кому до вподоби, ми люди прості», причиняла вікно з побоювання, як би мама не ввійшла. Оті «ви», які могли б мати більше коней від Ґермантів, були ми, але Жюп’єн мав цілковиту рацію казати «ви», бо, поминаючи егоїстичні втіхи, яких зазнавала лише наша служниця, — скажімо, коли кашляла без угаву, коли увесь дім боявся заметатися від неї, а вона з дратівливим смішком запевняла, що в неї не застуда, Франсуаза, як ті рослини, для яких злучена з ними тварина готує покорм, добуваючи його, споживаючи та травлячи для них, і пропонує їжу в вигляді решток, що чудово засвоюються, Франсуаза жила з нами у симбіозі; це ми з нашими чеснотами, з нашим маєтком, з нашим побутом, з нашим становищем, мали дріб’язково тішити її самолюбство (сюди слід ще доточити освячений обряд снідання за старожитнім звичаєм укупі з правом подихати по сніданню свіжим повітрям біля вікна, правом, ідучи «по справунки», повештатися вулицями, правом щонеділі одвідувати сестреницю) часткою втіх, необхідних їй у житті.

Тож зрозуміло, що в перші дні проживання у нашому домі, поки їй стали відомі ще не всі почесні титули мого батька, Франсуаза могла занидіти від хвороби, яку сама називала нудою, надаючи цьому слову тієї моці, якою воно наділене у Корнеля або під пером вояків, які зрештою пускають собі кулю в лоба, надто «нудячи світом» без своєї нареченої, без свого села. Франсуазину нуду зцілив дуже швидко саме Жюп’єн, бо він робив їй розривку таку саму втішну, ба навіть гострішу, як та, що ми б їй рооили, коли б наважилися купити карету. «Гарні людці сії Жюльєни (Франсуаза любила заступати незнайомі їй імена звичними для її вух), дуже порядні люди — це в них написано на обличчі». Справді-бо: Жюп’єн зрозумів і довів усім до відома, що ми не маємо виїзного екіпажу лише тому, що до нього байдужі.

Цей Франсуазин друг мало бував удома потому, як дістав місце в міністерстві. Спершу він укупі зі «шмаркачкою», яку бабуся взяла за його дочку, шив камізельки, але згодом це ремесло перестало бути вигідним, відколи дівка, яка ще змалку навчилася перешивати спідниці, вже на той час, як бабуся одвідала маркізу де Вільпарізіс, заходилася шити на дам, зробилася спід-ничницею. Попервах «підручна» у швачки, приставлена щось сфастриґувати, пришити волан, примоцювати ґудзик, пружок, допасувати станик гапличками, вона скоро стала другою, потім першою помічницею, а відтак, з’єднавши собі клієнтуру серед вельможних дам, працювала уже в себе дома, тобто в нашому дитинстві, найчастіше з однією-двома цеховими товаришками, взятими на правах учениць. Відтоді присутність Жюп’єна стала необов’язковою. Певна річ, мала, коли вматеріла, все ще мусила шити жилети. Але їй підсобляли подруги, і вона більше нікого не потребувала. Ось чому Жюп’єн, її вуйко, вистарався про місце собі. Спершу він звільнявся опівдні, а потім, обійнявши посаду урядовця, якому спочатку тільки допомагав, — не раніше обідньої пори. Його «призначення», на щастя, відбулося лише через кілька тижнів по нашому переїзді; тож він довгенько примилявся до Франсуази і тим самим допоміг Франсуазі без-болізько пережити першу, найважчу пору. А втім, не заперечуючи пільги, яку Жюп’єн дав Франсуазі як «заспокійливі ліки», мушу визнати, що спершу він сам мені не дуже сподобався. На відстані кількох кроків, нівечачи геть вражіння, справлене зблизька його товстими щоками та рум’янцем, його очі, зволожені співчуттям, горем і скорботою, насували думку, що він тяжко хворий або переживає траур. Звісно, чогось такого і близько не було, і говорив він, говорив чудово, радше зимним і глузливим тоном. З того розриву між поглядом та словами виникало щось фальшиве, неприємне, здавалося навіть, ніби він сам ніяковів, мов той гість, прибулий у твинчику, тоді як решта всі явилися у фраках, або мов той, хто має підтримувати розмову з її високістю, але не знає, як її титулувати і, замість сказати щось доладне, тільки харамаркає. Та це лише порівняння — насправді Жюп’єн був красномовний. За тим контрастом між його обличчям та очима (якого ти вже не помічав за ближчого знайомства), я незабаром відкрив у ньому рідкісний розум, чи не найлітературні-ший із тих, що мені будь-коли траплялися, в тому сенсі, що Жюп’єн, людина, певне, без освіти, добирав сам чи, може, присвоїв собі з проглинутих книжок найкучерявіші мовні звороти. Найобдарованіші люди, яких я знав, померли зовсім юними. Ось чому я був переконаний, що Жюп’єнові недовго ряст топтати. Він був добрий, милосердний, виявляв найделікатніші, найшля-хетніші почуття. Незабаром він випав із Франсуазиного життя. Вона навчилася обходитися без нього.

Навіть як постачальник або чийсь лакейчук приносив нам пакета, Франсуаза, вдаючи, ніби прибульцем не займається, не припиняла свого порання і лише показувала знехочу на стільця, але вона так спритно використовувала ті кілька хвилин, які чужий проводив у кухні, чекаючи на мамину відповідь, що рідко хто йшов, не пройнявшись твердим переконанням, що «як ми не маємо виїзного екіпажу, то через те, що нам до нього байдуже». Зрештою, їй страх кортіло, аби всі знали, «яких ми маємо