Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

І вона несміливо дзвонила три-чотири рази. Франсуаза, лакейчук і шафар слухали поклик дзвінка, але не рушали, бо для них це було, ніби перші звуки наладнуваних інструментів перед відновленням концерту, коли слухачі відчувають, що антракту зосталося кілька хвилин. Ось чому, коли дзвінок повторювався і лунав усе настирливіше, служба починала нашорошувати вуха. Розуміючи, що пора перепорилася і що повернення до праці близьке, по якомусь голоснішому дзвінку вона зітхала: така наша доля, і тоді лакейчук виходив покурити надвір, Франсуаза, кинувши про нас щось сердите на кшталт: «Хреста на них нема!» — дерлася на сьомий поверх прибирати, а шафар, узявши в мене поштового паперу, притьмом брався до свого приватного листування.

Хоч як високо носився шафар «з долу», Франсуаза, проте, в перші дні сказала мені, що Ґерманти живуть у палаці на засаді якогось споконвічного права, що його винайняли не так давно, що сад, у який палац виходив невідомою мені стороною, невеличкий і подібний до всіх сусідніх садів; врешті я довідався, що тут не заведено ні сеньйоріальної шибениці, ні укріпленого млина, ні голубника на стовпах, ні кабиці, ні шпихліра, ні сеньйорії, ні постійних чи звідних мостів, так само як поронів, митників, дороговказів, замкових валів і подорожніх каменів. Але як Ельстір під ту пору, коли бальбецький затон, утративши свою таємничість, зробився для мене лише дещицею солоної води, нічим не відмінною від усіх інших на земній кулі, зненацька повернув йому своєрідність, сказавши мені, що це опалова бухта Вістлера в її сріблясто-блакитних тонах, так само й давній батьків приятель ознаймив нам якось про дукиню, коли ім’я Ґермант утратило під ударами Франсуази останню пов’язану з ним селитьбу: «Вона посідає найкраще становище в Сен-Жерменському передмісті, її дім — перший у Сен-Жерменському передмісті». Безперечно, перший салон, перший дім у Сен-Жерменському передмісті — це було надто вбого проти тих жител, які я одне по одному вимарив. Але, зрештою, і ця оселя, якій випало стати останньою, оселя, хоч яка скромненька, мала, окрім власної оболонки, ще й якусь таємничу ауру.

І я відчував тим більшу потребу відкрити в «салоні» дукині Ґермантської та в її приятелях таємницю її імені, що не знаходив відгадки в ній самій, коли вранці вона виходила з дому або вдень виїжджала повозом. Звичайно, уже в комбрейській церкві вона явилася мені перетвореною, з щоками недоступними, непроникними для барв імені Ґермант та для днів на вівоннських берегах, явилася на місці моєї спаленої мрії, як лебідь чи верба, якими перекинулися божество чи німфа, аби потім, у згоді з законами природи, попливти по воді або загойдатися на вітрі. Проте скоро я губив з очей ці згаслі відблиски, як вони з’являлися знов, схожі на рожеві й зелені бліки вечорового сонця потому, як їх розіб’є весло, і, поки моя думка сиротувала, ім’я швиденько вбирало в себе згадку про обличчя. Тепер я часто бачив дукиню біля вікна, в дитинці, на вулиці, і якщо мені не щастило втілити в неї ім’я Ґермант, не щастило переконати себе, що це дукиня Ґермантська, я винуватив мій розум у нездольності довести до кінця те, чого я від нього вимагав; але й вона, наша сусідка, дукиня, теж була, як на мене, не безгрішна, тільки що цей гріх її не бентежив, їй не дошкуляла, як мені, гризота, вона навіть не здогадувалася, що це прогріх. Скажімо, дукиня Ґермантська вдягалася по-модному, ніби почала вважати, що стала простою смертною, і вона дуже дбала про вишукані туалети, бо тут інші жінки могли їй дорівнятися і навіть перевищити її; я бачив, як захоплено вона проводжала поглядом на вулиці добре вбрану акторку; а вранці, коли вона виходила з дому, — буцімто опінія переходнів, чию вульгарність вона підкреслювала, відверто виводячи надвір своє неприступне для них життя, могла бути для неї трибуналом, — я помічав, як вона грає перед свічадом, грає дуже переконливо, позбувшись усякого роздвоєння й іронії, палко, задерикувато, амбітно, наче королева, яка зголосилась у придворній виставі втілити субретку, — як вона грає ролю нижче від своїх можливостей, ролю елегантної жінки; забуваючи, наче у міті, про вроджену свою велич, вона все пильнувала, щоб вуалетка не бгалася, щоб не брижилися рукави, поправляла плащ, — так божистний лебідь виконує набір рухів у дусі своєї пташиної породи, зберігає нерухомими намальовані обабіч дзьоба очі й по-лебединому кидається на ґудзик чи на парасольку, забувши, що він бог. Але як мандрівник, розчарований при першому погляді на місто, переконує себе, що, може, йому відкриються чари міста, коли він відвідає його музеї, познайомиться з городянами, попрацює в бібліотеках, я переконував себе, що аби я мав вступ до дукині Ґермантської, аби належав до кола її приятелів, аби ввійшов у її життя, то пізнав би те, що під своєю блискучою оранжевою оболонкою реально, предметно містить у собі для інших її ім'я, — адже сказав он батьків друг, що рід Ґермантів є чимось відрубним у Сен-Жерменському передмісті.

Життя, яке, на мій суд, там провадили, випливало з джерела, такого далекого від царини досвіду і здавалося мені таким відрубним, що я не міг уявити собі на дукининих вечорах людей, з якими колись водився, живих людей. Бо вони були б нездольні нагло змінити свою натуру і, мабуть, мовили б там речі десь такі, як я чув; їхні розмовники, певне, знизилися б до відповіді такою самою людською говіркою; а отже, на вечорі в першому салоні Сен-Жерменського передмістя випадали б хвилі, які я вже переживав раніше, а такого бути ніяк не могло. Щоправда, мій розум ставав тоді ні в сих ні в тих, і навіть приявність тіла Христового в облатці здавалася мені не таємничішою, ніж цей розташований на правобережжі Сени перший салон Сен-Жерменського передмістя, звідки вранці до моїх покоїв долітало, як там вибивають меблі. Проте демаркаційна лінія, що відокремлювала мене від Сен-Жерменського передмістя, саме через свою умовність видавалася мені цілком правдешньою; я відчував, що постйлка Ґермантів, постелена на той бік екватора (самотканий хідничок, про який мати, помітивши його, як і я, того дня, коли двері у Ґермантів стояли отвором, наважилася сказати, що вона зовсім благенька) — це вже Сен-Жерменське передмістя. Зрештою, як же могла їхня їдальня, їхня темна галерея з червоними плюшевими меблями, яку я іноді бачив з нашого кухонного вікна, не мати