Наталія Михайлівна Лапікура - Чарівна брама

як сова змахнула крилами, підскочила і раптом… гавкнула. Богдан так і застиг з розкритим ротом, бо по стрісі замість сови скотився клубочком сірий песик, відважно приземлився на всі чотири лапки і шмигонув у стійло до волів.

Дядько Яків весело зареготав:

— От я й кажу, не можна такому, як ти, недовченому-нетовченому самому, без дорослих, у характерника бавитися. Ти що, домовика не впізнав? Він у мене без людей скучив, от і вирішив показатись у всіх подобах. Бо на хуторі все тільки я та я… і ще воли. Ти його не бійся, він добрий. Волам свіже сіно носить, он паркан полагодив, доки мене не було. А головне — всіляку нечисть ганяє, щоб до хати не залізла, поки хазяїна немає. Все мріє Мару налякати. Якось простяг через стежку мотузку, щоб вона перечепилась і впала. Щоправда, перечепилася не Мара, а жінчина кума, що по мед приїхала, але великої різниці немає. Така ж чорнорота й око лихе. Ну, вмивайся, соколику, поснідаємо та й будемо запрягати. Бо доки ти третій сон додивлявся, я вже все Охові передав. Він на нас уже чекає.

Песик як зник у стійлі, так більше й не показувався. Тільки коли Богдан із дядьком закінчували снідати, у прочинені двері повагом увійшла велика чорна курка, зміряла обох поглядом з голови до ніг, стріпонулася, щось просокотіла і почимчикувала під піч. Богдан навіть не перепитував, що то є, бо сам здогадався.

Коли пішли виводити волів, вони чомусь почали впиратися. Дядько Яків обійшов сірих навколо, вдарив руками об поли і пообіцяв комусь якогось Пека:

— Ой, лишенько нечесане! Взяв би краще борону та розчесав бороду. Нудьгує воно, бачите! Людям їхати треба, сонце он уже де, а воно вузлики в'яже. От не побілимо тобі піч у суботу — покрутишся.

Богдан зазирнув, куди дядько показував — і пирснув зо сміху: волячі хвости були зв'язані докупи мотузком, а кінці ще й вив'язані химерним бантиком. Дядько розплутував «прикрасу» і бурчав:

— Це він мені за те, що окропу йому в печі не залишили. Не любить, коли нічим горло промочити. Ну, постривай, не побілю в суботу твою піч — будеш знати.

— А до чого тут піч?

— Бо він на ній вилежуватися любить, а якщо пічка не побілена, то мусить спати на лаві або на долівці у закутку.

Нарешті волів запрягли, точніше, запрягав дядько Яків. А Богдан робив вигляд, що вишукує, чи не нав'язав десь домовик іще бантиків. Відчинили ворота, дядько вже збирався вмоститися на передок, та раптом ляпнув себе долонею по лобі і вигукнув:

— Добре, що згадав! Це ж нам через річку їхати. Треба зелень-лепеху взяти.

— Навіщо?

— Як то — навіщо? От у вас від Звіра, що в річці живе, яку траву сиплють?

— У нас, у Києві?

— А, як ти з Києва, то можеш і не розказувати. Ви там Звіра нечуйвітром відганяєте. Хороше зілля. Але лепеха краща. Ну, рушаймо, бо що нині втече, завтра не піймаємо. Гей, рябі, чого заснули?

Як уже від'їхали від хати далеченько, Богдан озирнувся. Йому здалося, що з хати через вікно визирає все той же кучерявий хлопчик. А можливо, то просто сонячні зайчики на склі грали.

Четвертий розділ
з якого зрозуміло: не все те, що сіре — вовк, і не все те, що в річці живе, — риба

Яке зілля краще — лепеха чи нечуйвітер — Богдан, як хлопець міський, сказати не міг, бо не знав навіть, яке воно. Крім конюшини, полину та ще ковили, що її колись батько засушеною з відрядження привіз, усе решта для нього було просто трава. Але ні, ще ромашку мама заварювала, коли Богданові дитячі болячки лікувала. Та те, що лежало в мішку під його головою, пахло дуже приємно. Воли, знай, тягли собі воза, дядько Яків їх не підганяв, сонце не пекло, легенький вітерець не здіймав пилюку. А повітря не пахло ані бензином, ані асфальтом, як у місті… Краса!

Богдан лежав на возі й розмірковував, що світ, куди він втрапив, загалом гарний, але дуже вже несподіваний. Жодна комп'ютерна «стрілялка» з ним не зрівняється. Козак, поганці, вовки, Мара, домовик… і Миха… а про якого ще Звіра дядько казав? Запитати чи промовчати? Дядько сам озвався:

— Ну, соколику, що мене Яковом звуть, ти вже чув. А тебе ж як? Усе не спитаю. Бо то погань у лісі заважала, то Мара крутилася. А зараз зайвих вух немає, можеш казати.

— Мене Богданом звуть, а просто — Даня.

— Ти у мами старший чи молодший?

— Старший. І молодший. Бо більше нікого немає, один я.

— Правильно я здогадався, — похитав головою дядько. — Раз ти у батьків один, то справжнього імені не мусиш називати. Хай буде Богдан, Богом даний… От звідки у тебе до характерництва талант. Але ж учитися треба. Вчитися…

Богдан подумав, що дорослі в усіх світах однакові. Тільки й знають — учитись, учитись. Але вголос цього не сказав, відповів натомість:

— Я вчуся, дядьку