Віллі Бредель - Брати-віталійці

Анжелікус непевно змахнув рукою і подумав: «Нічого. Тільки б не боявся і добре сумління мав». Він подав хлопцеві довгий полотняний кітель — колись, мабуть, і білий, але зараз брудний та заляпаний кров’ю. Опріч того, Клаус убрав високий берет із двома дірками на очі та щілинкою, аби дихати. Лікар натяг ще й шкіряні рукавиці. Клаусові їх не перепало — другої пари не знайшлось: її забрав із собою збіглий помічник.

Свою приймальню Анжелікус розмістив на першому поверсі. У поміжній темній кімнатці лежали оперовані, аж поки убивалися в силу і йшли собі геть.

Клаус оббіг очима покій. У тісненькій шафчині біля стіни виднілось кілька пляшок і коробок. На високому столі валялись ножі різних розмірів, обценьки і загадкові залізні палички; для чого вони — Клаус не знав. І це все. На ослін посеред кімнати, напевно, сідали хворі.

— Скажи, хай перший заходить, — звелів доктор підручному.

Клаус вигулькнув за двері. Там збилася сила народу: чоловіки й жінки, літні й молоді. Уздрівши лікарчука, всі загукали навперейми, всі благально простягнули руки, всі юрмилися, штовхали одне одного, — кожен прагнув увійти перший.

Наперед прорвався дебелий чолов’яга і шугнув повз Клауса в будинок.

— Випустіть погану кров, — сказав він лікареві, а на стіл, де лежали ножі, виклав два мідяки.

Роздягнувшись до пояса, хворий сів кілочком на ослін. В одежі він здавався міцнішим. Тепер же скидався на кістяк. На лівій лопатці у нього чорніла велика гуля.

— Ех, і сердитий же ти, чоловіче, — буркнув лікар.

— Випустіть погану кров, — уперто повторив той.

— Ножа! — наказав лікар.

Клаус подав, та Анжелікус його повернув.

— Довгого, з гострим кінцем! — пояснив він.

Лікар узяв хустку, приклав її до гулі і загнав ножа в пухлину. Хворий глухо застогнав, але сидів рівно, мов свічка. З порізу цебеніла кров, хустка швидко промокла.

— Багацько крові зійшло? — спитав чоловік.

— Багато, і вся чорна!

— Спасибі, лікарю.

Наступна операція видалась простішою. Увійшла жінка з наривом на яснах. Вона гадала, що рот у неї зачумів, і, викотивши очі на лоба, ревно плакала з жаху. Анжелікус поколупав залізною паличкою їй піднебіння і змастив його настойкою.

— А чуми нема? — раз по раз питалась молодиця.

— Нема, нема, — заспокоював її лікар. — Нічого страшного! Звичайне запалення!

А насправді він заразив її, хоч про це і сам не здогадувався.

— Ой, гарно вам дякую, докторе. Слава тобі, господи, що обійшлося так!

При виході вона вклонилась у пояс і Клаусові:

— Гарненьке спасибі вам!

Працював лікар зі своїм підручним до пізнього вечора.

Вночі Клаус прокинувся од страшного гамору. Він підбіг до вікна і побачив над дахами вогняні спалахи.

«Лишенько, — подумав він, — невже горить місто?»

Клаус похапцем одягнувся і побіг на вулицю.

Внизу він наштовхнувся на свого сусіду кучера й довідався від нього, що скоїлось… Озброївшись кинджалами, мечами й бердишами, городяни вдерлись на єврейську вулицю, підпалювали будинки і вбивали тамтешніх мешканців.

— За віщо? — скричав Клаус. — Хіба й так мало жертв?

— Вони винні, — відказав кучер.

— Винні? Чим винні?

— Чим… Чим… — Кучер, якого Клаус мав за мирну людину, вельми здивувався. — А тим, що накликали чуму на наше місто. Не витовчемо їх — землетрус ударить, настане потоп, а там, диви, полетять з неба гадюки і жаби, — провадив він повчально.

— Хто вигадав ці нісенітниці? — гукнув хлопець спересердя.

Клаус побіг на єврейську вулицю. Назустріч йому висипав галасливий натовп, — кожен розмахував сокирою або ломакою. Хто що казав, хто що кричав і погрожував — не розібрати. Клаус притулився до стіни, перепускаючи юрбу. Серед неї він угледів старого Йозефа. Його били й підганяли вперед, на нього сипались градом лайки та прокльони.

Клаус крикнув: «Йозефе!» — і спробував пропхатись до Діда.

Старий почув, що його кличуть, і навіть повернув голову до хлопця, проте Клауса відштовхнув дебелий здоровило, який аж скривився з люті:

— Геть! — гримнув він на юнака. — Ми й самі впораємося з ним.

За натовпом бігли жінки і діти: жіноцтво зводило руки, погрожувало, показувало пальцями на небо. Хоч як Клаус нашорошував вухо, проте нічого не збагнув з того гуку. Дітвора вищала й раділа, мов на веселому маскараді.

Клаус, наче не в собі, шкандибав за розлюченим гуртом — його охопили смуток та розпач. «Діда уб’ють. Чим зарадити старому Йозефові?