Віллі Бредель - Брати-віталійці

Як вирятувати його? Казав же він: „Дурні, а чи лихі — всі, всі!“ Дурні чи лихі?.. Ну ось і віддяка старому за кепські слова! Куди ж вони його ведуть?»

Якийсь молодик з бадьорою усмішкою на тендітному обличчі заявив:

— Я не жалію єврея ніскільки.

Клаус озирнувся.

— Ніскільки, — повторив незнайомець. — Кого жаліти? Старого пройдисвіта, що дурив голови людям і завше вигоди шукав? Я знаю його: це той крамар, який вештався по всіх усюдах. Та йому ще мало перепало. Страх, що скоїлося цієї ночі. Нищили чоловіків, жінок і дітей. Двох убитих єврейських дівчат волокли гольцем на алебардах.

— Жах! А міська сторожа? Де була міська сторожа?

— Там, де й усі! Вона казилась найбільше! — Раптом незнайомець недовірливо зміряв Клауса поглядом. — Ти часом не шпик?

— Я Анжелікусів помічник!

— Ха-ха-ха! — лунко зареготав молодик. — А я дременув від нього!

— Ах, це ти? — спитав Клаус. — Чому ти від нього втік?

— Чому… Чому… Набридла мені кров!

— Ти маєш рацію, — прошепотів Клаус.

— Для Анжелікуса кров — наче вода. Скрізь він вишукує погану кров, болящу кров. Боюсь, що кров, яку пролито цієї ночі, теж до його рук причетна. Хочеш знати — це найбільша його операція.

— Та ну? — здивувався Клаус. — Невже всю веремію затіяв Анжелікус?

— Ще б пак! Він скористався слушною нагодою та й підлаштував, щоб його ганьба окошилась на євреях, а люди не докумекали, що він бовдур у своїй справі. Якось Йозеф розповів йому — я чув це на власні вуха — що, коли чума лютувала на полудні і заході нашого краю, забобонний люд Страсбурга, нацькований багатіями, звинуватив євреїв, буцім вони наслали пошесть, — і всіх їх перебили до нігтя. Цю приключку наш любий лікар намотав собі на вуса.

— Жах! — озвався Клаус. — То ти не віриш, що Анжелікус по щирості має євреїв за винуватців?

— Ніскілечки! — вигукнув колишній лікарчук. — Чим ти, голубе, думаєш?! Він вірить у це менше, ніж я або ти!

— Та це ж убивство! — скрикнув Клаус.

— Ба! Чому б не самозахист?

— Який самозахист?

— А такий, що він рятує власну шкуру!

Десь далеко за деревами почулося шалене виття. В один голос кричали сотні людей.

— Батечку, що там коїться?

— Зводять рахунки зі старим крамарем!

— Мерщій туди! — гукнув Клаус і помчав вулицею.

— Навіщо? — заперечив юнак. — Хіба цим щось зарадиш?

Юрба припровадила єврея на базарний майдан, де за міським звичаєм карали злодіїв і перелюбців. Старому хутко наскидали під ноги соломи та дров.

Йозеф, що досі мовчав, раптом завив, — завив не з каяття або страху, а з презирства. Він виповідав ошалілій юрбі ненависть, скликав на неї всілякі прокляття, пророкував їй пекельні муки. Кричав — аж піна лилася з рота, кричав, поки не пересікся голос.

Нараз спалахнуло полум’я. Рожеві омахи та клуби чорного диму повились до діда. Багатоголоса юрба полегшено скрикнула: вогонь і дим поглинули старого єврея, і він нарешті замовк.

Коли Клаус примчав на майдан, крамареве тіло вже тіпалось у полум’ї. Хлопець відсахнувся.

— Пропав дід! — вигукнув незнайомець, який теж прибіг сюди. Узявши Клауса за рукав, він мовив: — Ходімо звідси! Тут бридко.

НА УЗБЕРЕЖЖІ СКОНЕ

Весна дихнула теплінню, від довгої зимової сплячки прокидався південний край Швеції — Сконе. Теслярі, ковалі, муляри зводили бараки, крамниці, майстерні, коптильні, солильні, лагодили причали і під’їзди до гавані. Бондарі працювали біля своїх хиж на узмор’ї і їхнє діло — тисячі і тисячі бочок — стояли, мов величезне військо, ждучи оселедців. Сітярі укладали здоровенні неводи. А біля самого берега, в затишних пристанях, дрімали торговельні судна, що прибули зі сходу — Вісбі[8] та Новгорода. Тут вони вивантажували руські хутра, заморські прянощі, шовки, сукна, всілякі килими, південну сушеню і вино. Кораблі з балтійських гаваней завозили для рибалок пиво і вино, харчі і забійну худобу, ячмінь і овес, одяг і зброю, реманент і домашнє начиння. І хоча на Сконе було дозволено спинятись тільки ганзейцям, на нього сходились щороку рибалки, купці й ремісники з усіх кутків Європи. Англійці, норвежці, датчани, шведи, німці, нідерландські і фландрські купці мали на ньому свої земельні наділи — гарди, відмежовані одна від одної рівчаками і струмками. Кожна корилася суворим порядкам свого фогта, а всі поспіль підлягали фогтові Сконе — Вульвекену Вульфляму, синові всесильного багатиря і бургомістра штральзундського —