Віллі Бредель - Брати-віталійці

зойкнули зі страху. Пробрав мороз і Клауса.

На ярмарку було багатенько співаків. Якийсь дідок у сивих-сивісіньких пелехах, лунко побринькуючи струнами, співав досить пристойним басом про багатства цього світу:

Перлини у готів — забава дітей, В них золота — сила-силенна, Із срібла — корита у їхніх свиней, В жінок — золоті веретена.

«Як гарно!» — захоплювався Клаус подумки.

— Дивіться, дивіться: сліпці йдуть! — гукнув хтось, і Клаус теж обернувся на голос. З усього видко, це ті сім розбійників, яких покарали у Шверіні. Отже, Йозеф не обманював. Сліпці плентались майданом, ухопивши один одного за манаття; вів їх одноногий каліка при костурі. На них теліпалось лахміття, а безокі обличчя були сіро-зелені. Всі семеро понаставляли шапки; один безнастанно викрикував:

— Змилуйтесь над нами, людоньки, змилуйтесь! Не дайте нам вмерти голодною смертю!

— А що, розбишаки, — кинув якийсь пастух, — минулась ваша гуляночка?

— Краще скажіть, скільки душ загубили, — додав інший. — Чи були ви бодай раз милосердні?

— Навіщо глумитися над бідолахами? — спитав Клаус у чоловіка поруч.

— Катюзі по заслузі, — відказав той. — Хто ж як не вони перепиняв селян на шляхах, убивав їх та грабував?

— Але ж тепер вони сліпі й нещасні.

— Так, перепало їм добре.

До сліпців підбігла дебела, вже й немолода жінка і гукнула:

— Ану, зупиніться!

Вона переступила шлях каліці. Той хіть-не-хіть став. Сліпці, наштовхуючись один на одного, спинились і нашорошили вуха.

— Ось уже три роки, — почала селянка, — як на шляху з Брюеля до Бютцова убито мого чоловіка. Чи не ваша це робота, бісові діти?

Сліпці щось розгублено пробубоніли і заперечно захитали головами. Розлючену селянку і сліпців, що стояли, мов спіймані на шкоді, хутко оточили селяни й городяни.

— А ви, сучі сини, й не думали, що то важить забрати у дітей батька, — вела вона далі. — Трійко діток було в нас, а четвертого сподівалися. Ще як мали ми при хаті дбайливого господаря, то сяк-так перебивались. А коли його не стало, нас обсіли злидні. Крихітка Ліза померла… померла з голоду… Ах ви, іроди, якого лиха накоїли!..

— Ганьба! — пролунало з натовпу.

— Бийте їх! — гукнув хтось інший.

— Але за це вас покарав господь, — провадила селянка уже жалісливим тоном. — Тепереньки голодується й вам. Ось беріть хліб, їжте на здоров’я і йдіть собі з богом! — Вона тицьнула кожному по окрайцю хліба.

Приголомшений люд на хвилю замовк. Потім хтось вигукнув:

— Славно, молодичко!

Довкола схвально загомоніли. Тепер підступалися й інші до сліпих і кидали їм хто по чверті, а хто по півпфеніга.

Клаус ухопив сусіда за руку й, не дивлячись на нього, промовив:

— Оце справді милосердя! Чи не так?

— Еге ж, — погодився той, розчулений, як і всі.

— Гляньте, нещасні плачуть!

Повагом сліпці рушили з місця і знову подибали гомінким майданом. Ніхто уже не шкилював їх і ніхто не глумився над ними.

У Вісмарі спалахнула чума. Всі застережні заходи були даремні, а всі моління безуспішні. За останні двадцять років чума заповзала до страдницького міста вже двічі, а тепер прийшла до нього завтретє. Вулиці наче вимерли. Городяни з відчаю били поклони в домівках — за поріг ніхто й не показувався. Знать і радники втекли з міста насампочатку пошесті. Всі кораблі покинули гавань; міську браму наглухо зачинили. Пустельними вулицями блукали на конях закутані по очі воїни. Довкола сновигали підводи — підзбирували мерців, а трупарі гукали перед зачиненими будинками, щоб подавали небіжчиків.

Аби очистити повітря од трупного духу, на майданах розкладали величезні багаття. Попервах усю добу дзвонили у дзвони, та згодом перестали, бо від невпинних вістувань про смерть городяни божеволіли.

У Вісмарі проживав знаменитий лікар Анжелікус, якого всі прозивали доктором і про якого ходила пославка, ніби він учився у великому місті Парижі. Вісмарців підбадьорювало бодай те, що мають під рукою неабиякого рятівника.

Лікареві не таланило з помічниками. Один помер у перший день моровиці; другий утік — мов його водою змило. А тепер, коли вчений лікарював біля хворих, йому прислужувала баба, яка й сама падала з ніг.

Дізнавшись про це, в підручні до нього прийшов Клаус.

Анжелікус попередив хлопця, яка небезпека загрожує йому, і спитав, чи доглядав він коли-небудь за хворими. «Ні», — ледве чутно відказав хлопець.