Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

і член ЦК — запропонував створити селянську партію, та й саму керівну й спрямовуючу реформувати в партію соціальної справедливості. В атаку на генсека на пленумі піднімався — на того, з яким «дружив», — правда ж, цікава «дружба»? Оприлюднити списки творців голодомору і репресій запропонував ще 1989 року з найвищої трибуни «розуму, честі й совісті»...

А взагалі цікаво для порівняння оприлюднити розмисли колишнього держсекретаря Ватикану Агостіно Касаролі, якого аж ніяк не запідозриш у симпатіях комуністичній ідеї... «Жаль, що комунізм зазнав краху. В системі існували фундаментальні помилки, але в той же час були такі цінності, як солідарність, справедливість, упевненість у завтрашньому дні. На жаль, вони були «вмонтовані» в утопічні крайнощі. Однак такі цінності на сьогодні створити важко». Касаролі справедливо вбачає причину краху комунізму в згубній ідеологічній платформі, обмеженні свобод, у тому, що не функціонував суспільно-економічний механізм. Краху зазнала система, а не ідея. І хіба відданість ідеї — це відданість системі? Це все одно, що сплутати віру з інквізицією. Ким-ким, а фундаменталістом поет не був ніколи.

Втім, опоненти Олійника добре знають: не зраджуючи своїй вірі, він ніде й ніколи і словом не дорікнув тим, хто живе в системі інших ідейних координат. Він не критикує й тих, хто еволюціонував у своїх поглядах від комуністичної ідеї до демократичної, хоч і не бачить між ними принципової різниці. Якщо на кого і обрушується, так тільки на тих, хто, зрікшись старих переконань, паразитує на нових, як і на колишніх. Перекинчицтво, мутантство, пристосуванство — вони однаково огидні в будь-якій системі.

Борис Олійник, на відміну від багатьох колишніх комуністів, котрі проклинають партію чи не біля всіх стовпів, до самопобиття не вдається. Так, верхній партешолон винен у репресіях, винен перед народом за обмануті надії, голодомор, застій, за створення казармового соціалізму й тоталітарної держави, за ідейну нетерпимість і переслідування інакодумців. Однак вина партії з майже 20 мільйонами людей — це надто широко сказано. Мільйони комуністів ішли в неї, не прагнучи благ, а беручи на себе тягар високого обов’язку працювати краще за інших, іти туди, де важче. Що, і їх записувати в «багно»? А де ж у цьому здоровий глузд? У якій партії виросли сьогоднішні демократи? Коли антикомунізм стає професією, переростає в побутове явище, він — тільки зворотний бік більшовизму, його продовження в дні сьогоднішньому.

Ось це бачення Олійником внутрішньої суті своїх опонентів і робить його для них небезпечним. Ось чому й навішують на нього різні ярлики. Ортодокса з нього зробити не вдається — з надто широким і потужним інтелектом доводиться мати справу, голіруч у теоретичному, філософському спорі його не візьмеш, от і вдаються до зведення рахунків найпримітивнішого гатунку, на рівні навіть не чотирьох, а двох арифметичних дій.

Однак для чого оця кампанія цькування, звідки ця хвороблива зненависть до людини, яка, хоч як їм того не хочеться визнавати, морально вивищується над ними просто-таки незрівнянно?

Найкраще на це відповів сам Борис Олійник: «Ну, це ж природньо! Відступник найбільше ненавидить того, хто не відступився. І — затямте: не мені вони мстять. Вони мстять собі за власне кривовірство, за малодушшя, за власне відступництво. Бо добре відають: все потаємне раніше чи пізніше, як свідчить апостол, стане явне. І раніше чи пізніше люди спізнають всю ницість їхніх мізерних душ. Ті ж, хто не відступився, уже самою своєю присутністю створюють тло, на якому особливо контрастно проступає вся їхня трухлява суть. Звідси й особлива зненависть до тих, хто не відступився від своїх принципів і позицій».

Ні на кого з політиків, державних діячів чи наших культурників в останні роки не велася така масована атака, як на Бориса Олійника, переконаного українського державника. Хіба що в період розгулу сталінських репресій та в роки перебування в Україні Кагановича по війні. Вправлялися на ньому й відомі, й маловідомі автори, висувалися як політичні звинувачення, засновані на облуді й перекрученнях його позиції, так і побутові, в більшості своїй анекдотичні, а то й безглузді.

Борис Олійник зберігає спокій, добрий гумор і не вважає за потрібне втягуватись у полеміку. Дуже вже специфічний запах має вся ця загониста кампанія, і яка ж людина, котра поважає себе, стане відповідати на звинувачення, абсурдність яких очевидна?

Борис Олійник багатьом стоїть на перепоні.

На перепоні, власне, стоїть народ, совість якого і уособлюють такі чисті люди, як Олійник.

І не дай нам, Боже, потьмарення розуму, аби дозволити витіснити з нашого життя совість і моральність, вірність і постійність.

То що, політика вкрала Бориса Олійника у поезії? Зі справжніми поетами такого не бува. А Борис Олійник — з поетів від Бога. До того ж є вітчизняна традиція: поети в Україні — люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи. Від автора «Слова о полку Ігоревім», вірогідно, князя, через Лазаря Барановича і Феофана Прокоповича до Павла Тичини проліг цей шлях служіння слову і народу. У нас творці завжди брали на себе більше, навіть понад міру своїх сил.

Політика вивела поета Бориса Олійника в нову якість. Колись він написав віщі рядки: «І вже коли ти похитнувсь у Слові, вважай, що похитнувся у собі». Поет не тільки не похитнувся, він став опорою і оплотом сил спротиву, сил морального, духовного і політичного народного опонування режиму крамарів і пройдисвітів. Його поезія стала на шляху уярмлення людської душі і поганьблення національних святинь. Олійниківські вірші ввійшли в народ як його духовна зброя проти наступу бездуховності й сатанинських орд, що зманюють наші душі «на діло криве».

Опозиційна поезія — явище для України загалом не нове, її творили і Тарас, і Леся, в різний час вдавалися до неї Тичина (згадайте вірш двадцятих років про голод), Багряний, Юрій Клен, відвертим опозиціоністом був Василь Стус. Олійник і в радянські часи не цурався гостро викривального слова.

Вірші останнього десятирічного періоду великої руїни України — це особлива сторінка