Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

Усі злазили з броні й обтрушувалися, перш ніж закурити, тобто перед тим, як копати капоніри, бо такого теплого ранку приємно випустити димок на вранішні промені сонця.

Звіробій теж потягся по куриво, воно в нікелевій коробці, він її на серці носив (про всяк випадок), а чого ж? Якась куля на ізльоті чи осколок, може, й не проб’є;

коли помітив, що погляди в салаг зробилися зажурені, і всі в один бік. Отож він зігнав з променів першу затяжку й узрів спершу платтячко, потім рожеві вушка, а потім вже й велосипедистку, — вона звабно крутила педалі, долаючи переїзд, аж навіть лейтенант забув курити, бо вона приязно озирала їх, уповільнилася, хотіла навіть зупинитися:

— Может, вам водічкі подвєзті ключевой? У нас здесь хорошая водічка єсть.

— Ні, не нада, спасіба, — одводив очі лейтенант.

І було од чого одводить, тим паче, що вже четвертий місяць, як без жіночої ласки.

— Ну, как знаєте, — усміхнулась, просто махнула ручкою, дриґнула педалями і, неквапом ворухнувши сідницями, покотила далі.

Всі заворожено зирили, аж доки зникла за зворотом.

Отут Звіробоя підкинуло, тобто штовхнуло, він скинув бронека й кинувся з насипу до кущів.

— Ти куди, браконьєр? — гукнув лейтенант.

— Посрать, — дружно реготнули салажата й заходилися гомоніти про вчорашній самопальний борщ, якого намагалися прогріти на моторі. Загалом це була давня армійська ідея: притулити бачок до блока циліндрів, і доки на марші їдучи, щось там і прогріється.

Він біг, зумисне даючи коло, задираючи носаки берців, щоб не перечепитись, і вдало проскочив чималого засипаного рова з двохсотими лугандонами, усіляко обтиканого хрестами:

«да, лейтенант не помилився про сморід, хоча воно й не смердить»,

перескочив канаву, тут треба нечутно крізь «зєльонку» — цього ніякий военком не навчить — не зачепити й листочка, ноги самі несли крізь посадку, зрізаючи кут.

І ось крізь просвітні вербички він здалеку побачив зблиски велосипеда, а потім світле платтячко, яке на нього сперлося.

— Да, — гучно шепотіло воно, — єщо не окопалісь... Где, где, — зашаруділа вона папірцем карти, — за переездом, ну там, де двохсотих хоронілі, соображай, а квадрат я щас уточню...

Стоїть схвильовано так, торсаючи руль.

Во, сука, во хто тут браконьєр! Щаслива така, вся аж світиться рожевими вушками на сонці — що, вистежила? Крупну здобич, еге? Й не треба ні стрілять, ні на волокуші тягнуть, еге?

Він поволі сунувся крізь гілочки, щоби ні билинка не ворухнулася, тримаючись за підсумок, щоб не брязнув, і не вірив власним вухам:

— ...ну возле братской могіли. Да какое кладбіще, нету там нікакого кладбіща, вніматєльно смотрі, дурак, а єщьо «орьол» називаєтся, говорю, слушай, а не галді, — швидко шепотіла, скручуючи папірчину, щоб сонце не сліпило од неї, — смотрі висоткі, ето на пересіченії точек номер...

Вона принишкла, спиною відчувши, затулившись плечем, однією рукою хутко зім’яла карту за пазуху, іншою притулялася до телефону:

— Да, Машенька, скоро буду, я уже в путі, да ти не волнуйся, нормально доеду, так что заправляй пельмені.

«Пельмені, блін!» — кинувся до неї, щоб не встигла скинути номер з телефону,

вдарив по руці, вона турнула його веліком, перескочив, вхопив, обхопив всю, і тут, о чудо, вона мов ящірка вислизла з рук, і з плаття,

стрибнув, наче регбіст, і вхопив ногу, перехопив за труси, ляпнулись об асфальт, «ось тобі й внештатна бойова ситуація»,

покотилися, і тут вона вдарила пальцями в очі, а п’ятою цілила в коліно, «брикуча, сука», заламав телефона, не давши пальцям одімкнуть.

А той занепокоєно шипів:

— Ласточка, ласточка! Ласточка, прійом!

Кусалася, доки не одбив лобом.

Все ж колись пройшов у зоні деякий бойовий вишкіл, а надто на висилках, і це не така була перша зустріч з дівчиною, про яку він мріяв на нарах, не про удар пальцями в очі. Скільки мріяв, як вийде й познайомиться, як ходитимуть, узявшись за ручки, і все таке. Зрештою, лише такі думки й рятували, бо всі інші так чи інак знову заверталися в барак, де невпинно гуділа блатота.

Щоправда, він відрізнявся від них лише статтею Карного кодексу: якби не ляпав язиком, то й досі спокійно полював би дичину.

А що, як роботи нема? Засунув під куртку розкладену «тулку», сокиру, ніж, мотузку і ген-ген у заповідник, тут головне не засвітитися на автостраді чи в електричці, а особливо біля силосної ями, куди смачний дух принаджує кабанів.

Як маєш жакана зі стальною вставкою, то невелика морока завалити сікача, куди більша — розпатрати, закопати шкуру, кишки, голову, а тоді змайструвати волокушу, і тут мисливські інстинкти ще дужче потрібні — не наскочити на єгерів, бо вони теж мисливці; і отак тягнути тушу лісом кілометрів з десять подалі од лісозони, і викликати по мобілці перевозку; да, криза кризою, а шикарні ресторани функціонують і постійно потребують вепрятини...

— Ласточка, я арьол! Ласточка! Таня!

«Ох, то ти, блін, ще й Таня!»

Тут вона завдала ліктем у печінку, це він проґавив,

головне не давати дряпатись,

а потім — п’ятою в пах, тобто в яйця, однак він встиг підставити стегно, і встиг і подивуватись: удар був акцентований — спортсменка, блін?

Вона викручувалася люто, вислизнула з ліфчика, він двинув коліном по ребрах, і от що дивно — вона була залегка, щоб поглинути цей удар, просто легко теліпнулася вбік, однак він встиг перехопити на подвійний нельсон, переводячи в партер — тепер не вдряпнеш! — і почав нагинати голову, аби трохи розслабити скажену, а тепер коліно між ноги — тепер не вбрикнеш;

ні, не так він уявляв на нарах; це вже потім, думаючи про неї, збагнув, що