Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

— Воно б не мішало вивчити морзянку, — лейтенант оглядав крізь тепловізор далеке село замість контролювати ним дорогу чи своїх постових. — Морзянка — це надійна вещ.

Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.

— Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, — кривився Столиця.

— Да, на шару знайшов репетіторшу, — вставляв щось розумне й Вітько.

Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.

Тим часом лейтенант ввічливо прощався з училкою, намагаючись всунути їй до кишені пачку кави, а та люто одмахувалася.

«Ясна річ, бо хоче частіш приходити», — подумав кожен.

Це тобі не дід Антон, той як почув, наприклад, про дармові волонтерські льодяники, так весь мішок і підмів.

— Чуваки, класнєйша брага получиться, — чим переконав колектив.

І не збрехав, клятий.

А якщо подумати, де б це ще солдатики скуштували спиртне з цукерок? Де, як не в Донбасі, де позбирався вигадливий люд? Тут же тобі й болгари, й білоруси, і навіть серби, не кажучи про всіх інших слов’ян, хто мав нещастя втрапити у велике радянське переселення народів.

Щоправда, дід Антон божився, що він «ісконний украінєц», але потаємний. Сидів тепер тихенько, бо на ньому могли легко зігнати лють різні «новороси», отож доводилося вдавати з себе кацапа — так і знай, коли хтось тут щосили окає по-їхньому, то, напевне, це наш брат.

— Свадьба в Маліновкє, Їй-Богу... Да, ребята, от що: за Кривим Шпильом їхня развєдмашина крутилась, бетеерчик такий гнилий. Шо їм там нада? Пугали нас бандерівцями, а хто їх тут коли бачив хоч одного? — видихав дід Антон льодяниковим перегаром. — І от, накаркали, — тицяв він пальцем у Джуру, — от тепер нате, любуйтесь, ось вони, бандери, — клав собі до торби консерви: хоч вони й не варті самогонки, а от спробуй вигнати консерви? То ж бо.

Взагалі Джуру звали Помазком, але він докладав зусиль, аби звикали до Джури, й потроху переконував товариство.

Але мав одну гидку звичку — дуже довго збивав піну й намилював щоки, отож старе поганяло знову поверталось, і він знову щосили починав перейменовувати себе на Джуру.

І ось таки прийшла паскудна новина про черговий московський гумконвой. Проминув день, і сталося лихо — увечері з села ніхто не прийшов, навіть вчителька, навіть дід Антон.

Далека Собачовка, хоч як у неї вглядайся, наче вимерла — ні вогника, ні кукуріку, навіть собаки гавкати відучились.

Лейтенант щосили вдивлявся туди крізь тепловізор, інтригуючи бійців: «бабу свою виглядає», й не помилилися — зсередини далекого горища заблимав ліхтарик, так нервово, що тут і без морзянки все стало ясно.

— Підйом! — скомандував лейтенант.

І всі, хто був вільний, похапали лопати, підхопили за мотузки колоду й «зубочистку», і побігли в ніч.

Час від часу присідали, затуляли командира, аби міг спокійно ввімкнути ліхтарика та зорієнтуватися по карті, а потім знову бігли крізь темряву й бур’яни.

На оте деревце наштовхнулися несподівано й тут же за командою почали обкопувати штиками, щоб не пошкодити коріння, потім збоку підсунули колоду, на неї поклали важіль-«зубочистку», підперли добряче під низ і потроху викорчували, матюкаючи бідолашну рослину.

Перенесли вбік вище, лейтенант кілька разів припадав до карти, до компаса, доки показав, де копати яму, в яку успішно пересадили деревце.

Назад із порожніми руками бігти легше, отже, встигли додому ще затемна, бо коли посіріло, вчули зубами й вухами, як ген із-за далекої річки Луганки гримнуло раз, другий, не встигло третій, як усі повлітали в бліндаж, втиснувшись якнайглибше, — добре, що звук з мінометів летить швидше, аніж міни.

Й отут лейтенант знову подивував — не став ховатися, а, вискочивши на бруствер, почав топтати його, тобто танцювати.

— Лягай! — кричали знизу, але він і далі садив гопака, матюкаючи небо, де диявольським сичанням мчали важкі великі міни і чомусь проминали боком блокпост!

А втиналися в прихований видолинок між Собачовкою та Кривим Шпилем, чим викликали несамовиту радість особового складу, який також виліз подивитися і теж почав гатити закаблуками.

— Опа, опа! — скакав навіть Сивий. — Зрослась п...а і ж..а!

Ще б пак — зрослась: одна ворожа позиція лупасила по своїй іншій, і то щільно й рясно, і тепер всі наші збагнули, що то значить вчасно перенести пристріляний орієнтир на далекому пагорбі.

— Ви, сукі, куда бйотє?! — верещав крізь вибухи їхній ефір. — Куда, мать вашу?!

Враз там рвучко ляснуло й зв’язок пропав.

Горизонт принишк, бо в нього займалося курявою те, що недавно називалося батареєю «градів», лускаючи в повітрі здетонованими ракетами.

Відтоді лейтенанта навіки пойменували Мічуріним, хоч ні він, ні його підлеглі не змогли пригадати, якої породи було те славне деревце, що його так вчасно пересадили вночі.

— Смердить, — потягнув носом лейтенант, коли бетеери зупинилися.

Салаги дружно закивали, хоча за металевим чадом хто б міг донюхатися?

Про лейтенанта усіляке можна сказати, однак він мав чуйку, і вона не підводила. Отож він повернув носом на лісосмугу, де безжурно гойдалася «зєльонка», і знову вдихнув туди носом.

— Да, може бути вонь, — бубонів лейтенант, тицьнувши в карту, — тут рядом канава з двохсотими лугандонами. Точно, звідти бздить, — кивнув із-за дерева.

А чого?

Нехай собі бздить на перегній, краще зелень розростеться.

А що? В цих лісопосадках дичина таки непогана водиться, нехай плодиться собі й