Софія Парфанович - Чарівна діброва

різнокольорові потвори, доглядані, годовані, але ніколи не ситі й ніколи не певні. Такі вони, наші приятелі. Від мотелю дорога на Діброву. Вона вигнута, наче колиска, і коли ви не придержите авта, воно може вбігти в огорожу або наскочити на дуба, що росте побіч. Але ви краще пройдіться пішки — це зовсім недалеко. По дорозі ви навідаєтесь до невеличкої статуї Матері Божої, що готова вас притулити під своїм омофором, і якщо ви з квітами, покладете їх біля її ніг. Понад нею ростуть високі крислаті дерева, і там завжди панує сутінок. Від мотелю вниз — нова піскова дорога до пляжі.

Пляжа там, де й була, тільки ж її тепер поширили, продовжили, і на неї та на дно озера висипали цілі тонни піску. Було б гарно, якби не природа, яка не дозволяє видерти від неї шматок землі чи трохи води. Вона зарощує їх дітьми своїми, травами й зіллям, та замулює дно водоростями. Як з нею боротися? Хіба людськими ногами, що втоптують і вбивають. Тож так робимо, чи то вигріваючись на піску, чи тоді, коли купаємось при березі. Але найкращий спосіб на водорості — не купатися, де мілко, не пробувати, чи є дно, а негайно кинутись на глибоку воду та плисти по її поверхні, чи там під поверхнею. Тоді вам байдуже до того, що росте на дні. А вода чиста, вода гарна, м’яка й тепла, вона пестить дрібними хвильками та любовно обіймає й пригортає. Та все ж і їй вірити не можна, особливо тому, хто не вміє плавати…

Дерева розрослися над піском Тарахкавчихи. Кріпкий західній вітер нагинає їх так, наче б хотів покласти їх на пісок і пригладити їхні кучеряві гриви, щоб відучити їх від постійного шуму-руху. Наперекір своїй вдачі: він бо ж сам є спричинником їхнього руху.

Від дерев побігла стежечка по узбіччі. Давніше вона губилася в лісі й хащі. Тепер хащу прочистив Петро, стежечку протоптано, і ви можете горішньою частиною вийти на рівнину, де в нас відбуваються пікніки, а долішньою зайти аж до дерев’яної пляжі-помосту. Його покладено тепер з нових дощок, і вже немає небезпеки встромити ногу в спорохнявілу щілину. Йдете твердою ногою і безпечно та розглядаєтесь за «гаражем» для човнів. Де ж він? Зник зовсім. Той, де колись ловили сома, що вперто не хотів іти на загибель. Ані сліду від того «гаражу». Чому — не розуміємо. Напевно з інших міркувань управи, ніж наших. Ми бо любили сидіти в тій повітці-акваріюмі та спостерігати життя в воді. Тепер дно покрили водорості, на помості з нових запашних твердих дощок вигріваються молоді люди, що говорять по-англійському. Це основне — нове на Діброві. Українська мова стає тим, чим була повітка для човнів, поки її розібрали. Тільки старші пам’ятатимуть одне й друге…

«Камінь Шевченка»

З помосту стрибають стрункі, в’юнкі тіла в кольорових костюмах; вони пірнають і пливуть під водою аж чи не до Мушиного Острова. Це — теж нове. Колись Ніна встановлювала рекорд раннього й далекого плавання. Але його забули, він загубився серед осягів молодих.

Коли ви, замість до помосту, підете далі тією ж стежкою, то потрапите до пластової кухні. Це теж нове, бо недавно не було ще цього шматка стежечки, — вона губилася серед мокравини. Понад нею узбіч цвітуть ранньою весною блідосині проліски, а згодом фіолетові дикі фльокси. Але ви не йдете тією стежкою, бо вам немає діла до Пласту. Ви піднімаєтесь кам’яними сходами, тими, що їх поклав ще попередній власник Діброви, та дістаєтесь на головну площу Діброви. Там серед гарно постриженої трави — столики й лавочки, там зосереджується товариське життя. Посередині площі — пам’ятник Шевченкові. Це — бура лупана брила-стіжок з бронзовою таблицею спереду. На ній овальний образ молодого Шевченка та напис: «У сторіччя смерти Тараса Шевченка посаджено цього дуба — Оселя Діброва, червень 1961». А дуба й справді посаджено позаду пам’ятника. Та став він підсихати… А далі — зелень травника, лавки і столики, і кухня, де відбувається харчування пікнікарів, і старі дикі чи здичавілі яблуні та ще старші дикі волоські горіхові дерева. Вони родять восени безліч маленьких твердих сірих плоскуватих горіхів, дуже смачних, але їх тяжко розлущити. Тож білки й бурундуки магазинують виключно їх для свого вжитку.

Під горіхами постав павільйончик для танців. У ньому інколи якийсь сміливий письменник відважується на авторський вечір. Дехто зі ще сміливіших громадян загляне туди інколи і, почувши, що там читання чи доповідь, негайно втікає й зникає в буфеті або серед авт.

Ах, правда, авта! Для них відгороджено місце для паркування. Хто приїде раніше, тому вдається запаркувати в передньому рядку під деревами, і він тішиться, що Крайслер чи Понтіяк (дехто читає по-дітройтському — «Паняк»), чи інший Бюїк (по-українському — «Бюлик») не буде пектися на сонці. Його ж господарі займають місця в тіні великих смерек, розкладають лежаки й крісла, їдять, п’ють, грають у шахи і карти та пліткують про кожного, хто проходить або кого досконала пам’ять нанесе на язик. Не милують при тому й управи, не щадять критики й притинок. А управа поклала поперечні загорожі і між ними насадила деревця. Хто з тих, що критикують, посадив хоч одне деревце? Хто з них їде обережно, щоб не пошкодити деревини або не повалити загорожі?

Є лиш одні роботящі руки інженера, і є Петро, що дивиться униз з-під капелюха, і йому серце закам’яніло у самоті холодних зим.

Вони садили ці деревця та ще й ті, що здовж біжні, і ті, що поза будинками, де колись жили сумівці. І ті, що