Софія Парфанович - Чарівна діброва

ви думали? З усіх плянів цей удалось найшвидше і наче б найлегше виконати. Не розказуватиму, як будовано та як довго тривало, бо й сама не знаю. І вам, на ділі, теж, напевно, не цікаво. Зате вам цікаво взяти телефонну рурку і покликати пані Любу та заговорити приблизно так:

— Я, я, очевидно маю справу (якщо ви мужчина, то при тому мило всміхаєтесь, інколи трішки вертитесь, перекладаєте слухавку з однієї руки в другу, коротко — ви мило зворушені). Прошу дуже, пані-добродійко, кімнату від… до… в мотелі!

Ви чуєте, як на тому кінці «лінії» пані-добродійка перегортає сторінки записника, і відчуваєте навіть, як щось міркує.

— Як то, зайняті? Всі кімнати? Всі вісім?!

Подумайте: мотель! Та ще й на вісім кімнат! І то не абияких, а кожна з душшю, лазничкою і маленькою електричною плиткою на два пальники. Але ви погляньте на стіни, погляньте на стелю: все викладене чи вибите «панелем» (так то називає пан інженер) кольору стиглого горіха, ліскового, я думаю, і вам аж смачно робиться, коли ви поглядаєте на ті стіни. І алюмінійові вікна до закручування, і сітки — все вигода і комфорт. Щоправда, часом… Але й у найдорожчих будинках трапляється оте «часом», і воно належить до вакаційних несподіванок і розваг. Так от щось там при помпі, що розганяє воду, що-небудь при електричних стопках чи якась там інша дрібниця. Та хто цим розчаровувався б? Он буря, скажемо. Одна блискавиця неждано зірвалася з неба і зовсім безпрограмно вскочила в чийсь холодильник і попалила оті самі стопки. Але холодильник, хитрий, «уземлив» ту змарновану небесну силу, і нічого не сталося навіть панні Марійці, яка так дуже боїться бурі. На щастя, був тоді пан Ярослав, відомий механік, і зразу ж вкрутив нові стопки. Так, отже, і без вини правління трапляється інколи якась дрібниця. Але мотель — гордість Діброви і одне з головних досягнень управи.

З вікон — далекий і близький вид на Діброву. Ви не мусите дивитись на валок для вирівнювання трави, ані на моторову косарку, що чекає на Петра і поїде в буйні трави, що тепер, у червні, так, мов водою, залили Діброву. Он унизу кріпкий берест гуляє на вітрі, соковитою молодою короною розгортає хмари, що відкілясь набігли з-поза озера. А ліворуч доріжки — дерева, ліс із різними відтінками зелені, одною лавою, аж до місця, де наче б замикався він над доріжкою. Ах, правда, відкіля доріжка? Тут же давніше її не було. Тільки ліс і непролазна хаща, де царювала Тарахкавчиха. Але перед двома роками робили пляжу. І тоді підприємець зробив цю доріжку, бо вона уможливила йому доїзд до озера. Заїхав булдозером, мотор тарахкотів і зубаті плуги вгризалися в землю та розсували її набік. Вже й є дорога. Це не те, що колись: дорогу копали люди, землю вивозили тачками, а потім підсипали рінню, і по ній їхав смішний, сяючий від мазі валець, пахкав і гуркотів, а завжди вусатий водій, так же замазаний, як його машина, надавлював на ручну кермівницю і гальма і провадив машину то вперед, то назад. Вітай, спомине нашого дитинства, вітай, перша машино, передвіснику автомобільного віку! Ми дивились на тебе з пошаною і мріяли колись поїхати тобою. Був же такий король, що у вільні хвилини, для розваги, вів залізницю. Цікаво, чи живе він ще, чи ще далі веде залізницю, чи може переключився на авто?

Доріжку зробили без тачок і вальця, і вона піскова. Вона м’яка і сяє в темноті, тож люди, що їдуть рибалити поночі, бачать її добре. Вони у нашому озері ловлять до світанку щук і бесів щось із півсажня завбільшки. А потім, наситивши свою жадобу риболовлі, від’їздять, і тоді у ваші вікна в мотелі падає сяйво від автомобільних ліхтарів, а по стіні біжить маленький жучок — тінь авта.

Але наша доріжка скрутилася і пропала серед дерев. Завтра, йдучи до озера, ми віднайдемо її дальшу частину, поглянемо з жалем на мертві секвої на узбіччі, поміж деревами побачимо два будиночки на узбіччі, де колись Ніна приймала лісових гостей, і нагадаємо собі стежечку, якою ходив колись Дідусь і яка тепер заросла травами і подекуди хащею. Мало хто нею ходить.

Так, отож, з вікон мотелю ми бачимо на першому пляні ліс і доріжку, і валець, і берест і, ліворуч, узбіччя. Але більше праворуч поміж деревами синіє вирізок озера. По ньому інколи плавають човники. Якби я сказала, що плаває чудова фльотилія канадських гусок, ви б сказали, що я видумую. Це правда, але тільки частково. Бо, дійсно, їх не видно звідси, але вони там є, і ви можете собі уявити, яка це чудова сім’я. В уяві ви можете їх розміщувати то в маленьких заточках поблизу пластового, то знову на ділянці Андрія, що є їхнім опікуном і годує їх.

За озером ви бачите Берег Мрійників. На ньому жовтий дім з бронзовим піддашшям і плоский бронзовий будинок пана Середи. Але над усіма царює дімок пана Щура. На пагорбку, сам собі пан, наче малий фільварочок. А за ним, позаду, ліс і поле сусідньої фарми.

У неділю дорогою бігають кольорові корівки — авта (по-американськи авто — «вона», тож це — корівка), і ви згадуєте, хто це приїхав чи від’їздить. Так ви не нудьгуєте, живучи в мотелі, бо маєте вид на ліс і на озеро і помічаєте кольорові корівки авт.

Але ж не забувайте, що мотель передом дивиться на площину, де в’ється дорога і де ви бачите всіх, хто приїздить на Діброву, і де адміністраційний будинок, в якому інколи буває пан Інженер і завжди є Петро, більше або менше сердитий. Коротко: там — життя, справжнє життя відпочинкової оселі. І авта вже не корівки, а справжні