Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Велика біла акула була символом карликового королівства С. Вона була присутня на його прапорі та гербі, на фасаді королівського палацу і на стінах будинків. І навіть вважалася священною.

Щовечора велика біла акула, яку принцеса називала Курсі, припливала до Зеленого Гроту, і щовечора принцеса кидала їй якісь ласощі. Курсі була точною, наче швейцарський годинник «Ролекс». Точною була й принцеса: точність — ввічливість королів. Вона схилилася над кам’яним урвищем, де внизу гуркотів приплив і нетерпляче снувала туди-сюди Курсі, очікуючи їжі. Особи королівської крові в С. недоторканні. Того, хто доторкнеться хоча б до краю одягу принцеси, буде страчено. І тому, відчувши чиїсь руки у себе на талії, вона здригнулася, скрикнула і ледве не впала в море. Озирнулася, її очі зустрілися з очима Салеха.

Вона завжди відчувала приховану ворожість особистого секретаря свого чоловіка, його награну запобігливість і ввічливість. Але вважала Салеха незначною, а значить, безпечною для себе фігурою. Тепер в його погляді вона прочитала вирок. Хотілося бігти, відбиватися, але ні руки, ні ноги її не слухалися. Стояла на самому краю безодні і тому Салех тільки ледве підштовхнув її. Кричала вона лише кілька секунд, а потім спливала у вигляді окремих частин тіла. Пінні буруни, котрі відразу стали червоними, кипіли внизу, неначе під водою працювала гігантська помпа.

Салех сів у автомобіль і повернувся до загорнутої у темну тканину жінки.

— Коли навчався в Пізі, читав книгу одного дурня-італійця, який написав, що нібито акула одним рухом відкушує частини тіла людини. Дурниці. Вона терзає людину, як собака кістку. Мабуть, той італієць ніколи не бачив цього на власні очі.

Жінка не відповіла. Він перегнувся через спинку сидіння, відкинув вуаль.

Наступної миті Салех здригнувся і подумки вилаявся. На задньому сидінні була точна копія принцеси. Він чекав, що жінка буде схожа, але все одно був вражений. Здавалося, та, яку він вбив хвилину тому, ожила і сидить поряд.

— Як твоє справжнє ім’я?

— Мехрад, — тихо відповіла вона.

Салех повів плечима (так звали справжню принцесу).

— Я так і гадав. Ми повинні бути друзями, Мехрад. — Він схилився до неї і попестив щоку. — Тому що у морі повно зубатих чудовиськ, і всім їм до вподоби смак неслухняних, але привабливих дівчат-шпигунок, схожих на тебе.

У відповідь вона спокусливо посміхнулась. Взяла простягнуту руку.

— О, ти чудово все зрозуміла, — задоволено посміхнувся Салех. — Ми з тобою якось непогано розважимося разом.

Вона неквапливо повернула його руку долонею догори, доторкнулася до неї губами і раптом несподівано різко відігнула пальці вниз. Салех застогнав від нестерпного болю, по його щоках покотилися сльози. Мехрад продовжувала посміхатися.

— Заводь двигуна і їдь до палацу. Його величність чекає на своє щастя, — вона запнула обличчя і додала кілька слів незрозумілою Салехові, мабуть, російською мовою: — Вперед, чернозадая обезьяна!

Насправді Мехрад звали Іриною Щаповою і лише чотири роки тому вона вчилася на останньому курсі Харківського державного університету на факультеті іноземних мов. Дівчата з цього факультету, виховані на ідеалах вільного кохання Гі де Мопасана та Оскара Уайльда, користувалися особливою увагою місцевих бонвіванів. Літературні метри, прочитані в оригіналі, надихали вихованок на дещо більше, ніж тупе штудіювання англійської, іспанської або фарсі. Досить часто багатьох з них можна було зустріти в колі представників чорної Африки або жовтого Сходу в ресторані фешенебельного готелю «Мир» на розі проспекту Леніна та вулиці Отакара Яроша. На останній і знаходилися всі гуртожитки факультету. Проблеми мовного бар’єру для студенток не існувало… Щодо расових забобонів, то у Харкові початку 80-х кожна дівчина вважала шиком пройтися якось увечері по вулиці Сумській з темношкірим хлопцем у канаркових у велику клітинку брюках і в розкішній білій ковбойці навипуск, звертаючи на себе увагу вереском з портативного магнітофона. І розреготатися в обличчя літній жінці, яка, вийшовши з освітленого під’їзду у темряву вулиці, зойкне, побачивши дівчину, яка тримає під руку білу ковбойку, а на тому місці над коміром, де повинно знаходитися обличчя, тремтить лише вогник цигарки, осипаючись червоними іскорками.

Ірина Щапова, сидячи в обіймах свого бойфренда, тунісця Фарада, на лавці спорткомплексу «Вища школа», котрий знаходився навпроти модернового готелю «Мир», зі сміхом відштовхувала його руку, яку той намагався засунути їй під блузку. А на газоні група каратеїстів виконувала вправу «пінг-понг» — швидкий почерговий обмін ударами.

Тунісець був студентом технологічного факультету і його батько мав у Габесі фабрику іграшок. І Ірина вже серйозно міркувала, чи не стати їй жінкою фабриканта. Бо найкраще, на що вона могла сподіватися у Харкові — це місце перекладача, або, що набагато гірше, — вчителя у якій-небудь школі.

— Irene, permettez-moi de vous invites au restaurant? (Ірен, можна запросити вас у ресторан?)

— Combien cela coute-t-il? (Що це мені буде коштувати?)

— Il faut payer d’avance (Треба розрахуватися наперед), — він поцілував її.

У ресторан вони не потрапили. Каратеїсти побігли вгору-вниз сходинками чаші стадіону. Вони бігли і бігли, описуючи зигзаги і наближаючись до Ірини та її бойфренда. І коли цеп охопив їх півколом,