Андрій Гарасим - Одні

часу медичні огляди. Щоправда, до нього були приставлені гіди, а скоріше охоронці, які не відходили від нього ні вдень ні вночі, та щось конкретне допитатись у них було майже не можливо. Одне Лесь знав напевне — містечко знаходилось в Африці, на тому самому місці, де колись він вистрілював свої останні набої, і було майже повністю відрубане від навколишнього світу. Якось — пройшло всього декілька днів з часу його з’яви тут — він з охоронцем-гідом вибрався за територію містечка. І був вражений — десь щезли бідацькі халупи африканців, десь щезли самі африканці. Простір перед ними був вільний від будь-яких проявів людської діяльності: вдалині синіло море, а навкруги їх жовтіла савана, по якій ішли величезні стада антилоп. І ніде жодних ознак людей!

— А де ж люди? — спитав Лесь у свого охоронця-гіда.

— А людей в Африці вже сорок років як немає, — відповів охоронець.

— Як це, немає? — перепитався Лесь.

— Отак, немає — померли всі від вірусу-мутанта, після ядерної війни.

Лесь вражено стояв і дивився на величну савану перед собою. В його уяві постали стріляючі в нього чорношкірі партизани, але вони швидко змінилися баченим у одному африканському селищі хлопчиком — по-смішному великий живіт, палець, засунутий до рота, великі очі, що зацікавлено та насторожено водночас дивляться на нього, — його теж немає. Лесь відвернувся від охоронця і заплющив очі. А по савані далі йшли вічні стада антилоп…

Лесь почав вимагати, аби йому привели історика — він хотів дізнатися, що ж сталося за ці сорок років. І йому дійсно привели історика, який, проте, більше нагадував Лесеві якогось валютного міняйла його часу. Виявилося, що Лесь був недалекий від істини: не встигши і привітатись з ним, «історик» одразу витягнув гаманця і розклав перед Лесем гроші. Не менше десяти хвилин знадобилося Лесеві, аби зрозуміти, що в цьому світі історію, архітектуру — видатні будівлі, як й історичних діячів, завжди любили зображати на купюрах — вивчають по грошових знаках: ніяких підручників не випускається, а старі вже давно зотліли. Проте, навіть від цього «історика» Лесь дізнався про речі, які його просто вразили. Від вірусу мутанта, що утворився внаслідок Південно-Азіатської бійні загинуло населення не лише Африканського континенту, але й Америки, Азії… В живих залишилося тільки населення його України. А завдячувати українці мали чорнобильській катастрофі — одразу після того, як на АЕС стався вибух, утворився грип-мутант, який був майже ідентичний до пізнішого, мутованого внаслідок всесвітньої ядерної бійні. Але чорнобильський грип був набагато менш шкідливим. Багато з українців, які перехворіли на нього після чорнобильської катастрофи, навіть не зрозуміли, що вони хворіли. На жаль, внаслідок специфічних природних умов, чи ще чогось, чорнобильський вірус набув розповсюдження лише на території України. На жаль — тому що саме цей чорнобильський вірус послугував українцям квитком у майбутнє: саме він був тим щепленням, яке убезпечило їх від справді жахливого вірусу — виплодка пізнішого атомного безумства людства. Коли настав час всесвітнього апокаліпсису, українці просто пережили ще одну епідемію грипу. А коли останній з них перехворів і виздоровів, раптом виявилося, що вони залишилися у світі Одні.

Лесь сидів на кушетці, обхопивши голову руками. Він згадував свого єдиного живого рідного — брата, що поїхав до Сибіру і не подавав жодних вісток. Тепер десь там повинні були б жити вже доросліші за свого дядька племінники. Мали б… Для чого він туди їхав?! Доля, просто українська доля… Потім йому знову пригадався чорношкірий хлопчик, з настороженим поглядом та великим животом. Що ж його доля? Що ж мільярди інших доль? Їх просто вже немає, наче й ніколи не було. Лише вони — українці, залишилися одні, одні на весь великий білий світ. І мир всім тим, кого не стало — жовтим, білим і чорним, блакитним і карооким, високим і недуже… І тим, хто натискав кнопку пуску ракети, і тим, хто її конструював, і тим, хто помер, навіть не зрозумівши від чого. Лесь сидів на кушетці, заховавши обличчя в руках — один з тих, хто вижив, один з тих, хто оплакував.

Проте життя є життя, і Лесь не був би Лесем, якби не приділяв значної уваги й іншим його аспектам. У містечку була жінка, яка йому подобалася, а отже за нею варто було і привдарити. Вже тоді, коли він тільки з’явився, Лесь помітив її серед натовпу оточуючих його людей. Вона йому справді сподобалася. І яка різниця, що це була єдина особа жіночої статі на все містечко — Лесь на те не зважав, вона просто мала бути його — і все. Тому Лесь, незважаючи на роздратовані погляди інших чоловіків, особливо одного його чорнявого охоронця, просто пер напролом до Мар’яни (так звали цю дівчину) і її серця: ось — я, Мар’яно, а ось — моя зболіла за Вами душа. У цьому був весь Лесь — якщо жив, то жив так, якби йому залишався всього один-однісінький день. А може, це дійсно було правдою, може, ще мить — і все, що його зараз оточує, враз щезне, і він знову опиниться у колі чорношкірих партизан.

Одного разу він ішов берегом і, раптом, побачив Мар’яну, що стояла коло самої води у товаристві декількох (і, звичайно ж, чорнявого) охоронців. Він дивився на неї, на її здорове тіло, усміхнене обличчя і питав себе, чому вона досі ще не його. Керований якимось підсвідомим поштовхом, він підбіг до Мар’яни, схопив її на руки і прямо в сорочці та штанах шубовснув з нею, здіймаючи фонтан бризок, в океан. А за якусь хвилину вони виплили назад, і сміявся Лесь, і сміялась Мар’яна, а навкруг них стояли спохмурнілі охоронці. А коли сонце сховалось в океан, Лесь, нарвавши якоїсь трави коло того місця, де жив, рушив до Мар’яни. Місяць стояв угорі, з моря повівав легенький бриз — все було так, як має бути, коли йдеш до дівчини. І Лесь був вдячний за це небесам, цій чужинській землі, цьому незнайомому часу. Коло її домівки він на мент зупинився, аби в