Андрій Гарасим - Одні

і навколо раптом все перемінилося — він лежав на обплутаному (і сам був обплутаний) дротами ліжку, йому у вічі світила лампа, над ним схилилися якісь люди у білих халатах.

Аби краще розгледіти той світ, в який він потрапив, Лесь, обтрушуючи з себе наліплені до його тіла дроти, підвівся на ліжку. Кімната, в якій він зараз знаходився, майже нічим не відрізнялася від сучасних йому приміщень «казьонних» установ: казенні стіни пофарбовані в казенну фарбу, напрочуд мало людського, особистого. Звичайно, більшість простору займало різне дослідницьке залізяччя. Була також ширма, з-за якої долинав чийсь спів. Якось одразу і майже підсвідомо Лесь зрозумів, що у цьому світі отак запросто — тому що захотілося — може співати лише його недавній співрозмовник-кубанець. Судячи з облич людей, що стояли коло нього, у переважній більшості це були науковці, може лікарі або ще якісь люди розумової праці. Хоча був поміж ними один посивілий крем’язень, який явно не тягнув на «яйцеголового». Ну що ж, служба безпеки завжди буде потрібна. Підтвердженням цьому були і два охоронці, що стояли по стійці «струнко» біля виходу. І ще одна людина була в цьому приміщенні. Саме вона найбільше прикувала увагу Леся. З-за спини чоловіків виглядала середнього зросту, миловидна молоденька дівчина з апетитними формами. Саме її вигляд найбільше заспокоїв і звеселив Леся — у цьому світі були жінки, і до того ж — як на Лесевий смак — досить таки непогані. Саме їй він адресував свій усміх і свої перші слова у цьому світі.

— Добрий день! — привітався він.

Вони також всі майже в один голос привіталися з ним:

— Прімвєт, чумвак!

Наперед вийшов один — типовий книжковий хробак, і почав якось книжно, наче користувався чужою мовою, говорити літературною українською:

— Ми вітаємо вас — прибульця з минулого, вітаємо у нашому великому і прікр… пардон — прекрасному світі.

При цих словах він потиснув Лесеві руку. Потім йому потиснули руку й інші, в тому числі й молоденька дівчина, що при цьому ще й приємно йому усміхнулася. Лесь помітив — всі вони на тильній стороні своїх долонь мали дивне татуювання, схоже на якусь емблему. Проте чоловік продовжував далі свою промову, і Лесь шанобливо кивав йому у відповідь головою. Перш за все зараз йому треба було бути чемним і приємним, оскільки він знаходився в абсолютно незнайомому середовищі. Хоча… цей книжковий хробак сказав про нього «прибулець з минулого». Цікаво, що він мав на увазі?

— …Ми понімаєм, — перейшов на більш, видно, звичний для нього суржик промовець, — насколько для вас, чіловєка, шо ще декілька хвилин тому жив у минулому сорокарічної давності…

— Боже! — вирвалось у Леся. — Невже я справді у майбутньому?!

— Конєшно, — в один голос підтвердили його здогад декілька чоловік.

— Тобто дорога крізь час, кубанець — все це реальність?

— Да, — закивав головою промовець. — І часова дорога, і неудачний результат прошлого експерименту — ви, здається, назвали його кубанцем — все це реально. Правда, кубанця ми взяли з вісімнадцятого століття… Так, на чому я остановився?..

І він далі продовжив свою підготовлену промову.

Але Лесь тепер його майже не слухав. В голові крутилася лише одна думка — він був у майбутньому, а його власна епоха для нього стала минулим сорокарічної давності. В це було дуже важко повірити, але… Мабуть, це дійсно таки була правда, якщо він, звичайно, просто не збожеволів.

Нарешті промовець перейшов до діла — Лесь, мабуть, змучився з далекої дороги, йому треба відпочити. Отже його зараз відведуть туди, де він зможе перепочити, а вже потім матиме повну змогу ознайомитися з тепер сучасним йому світом. Це абсолютно влаштовувало справді таки дуже змученого Леся. Виходячи з кімнати, він краєм ока зазирнув за ширму — там, похмуро опустивши чубату голову, сидів кубанець, навпроти, з прямо наведеним на нього автоматом — охоронець. Проте довго думати про побачене Лесь не міг. Опинившись в кімнаті для відпочинку, він повалився на кушетку і одразу заснув. Йому приснився дивний сон: ніби пробивався з боєм крізь час на чолі величезної армії чорношкірих партизан. А за ними йшли, все зорюючи, перевертаючи на своєму шляху, мільйони, мільярди плугатарів із зігнутими спинами…

Лесь знаходився у невеличкому містечку, а скоріше — просто таборі, що розташовувався майже на тому самому місці, де сорок років тому йшов бій між ним та чорношкірими партизанами. Він майже одразу освоївся у навколишньому середовищі. Причиною такої швидкої адаптації було те, що оточуючий його світ (зокрема, світ цього невеличкого містечка) мало чим відрізнявся від української дійсності кінця двадцятого сторіччя. Лесь дізнався в одного «професора по техніці» — так він називав науковців, які працювали з машиною часу, — що за ці сорок років було зроблено не більше декількох відкриттів, які, проте, так і не набули значного поширення, залишившись в стінах наукових лабораторій.

У всьому панувало якесь закостеніння, ніби хтось сорок років тому встановив неписані догмати — отак живіть, отак робіть і ніяк інакше! Видно було, що це не пішло на користь суспільству — Лесеві здавалось, що воно почало деградувати. І першою ознакою була мова. Хоч у розмові з ним намагалися користуватися «староязичієм» (так називали українську), проте спілкувалися між собою за допомогою якогось жахливого — навіть для звиклого до подібного Леся — суржику. Так-сяк склепані одне до одного і переплавлені українські та російські слова утворювали якусь гидку суміш, що, на перший погляд, сприймалася, як беззмістовне бубніння якоїсь смертельно п’яної людини. А загалом ситуацію з мовою можна було спроектувати на все суспільство…

Лесеві спочатку здавалось, що він стане великою знаменитістю, центром суспільної уваги та важливих наукових досліджень. Та за досить короткий час він побачив, що це тільки його мрії: його майже не чіпали, хіба що робили час від