Алла Рогашко - Її сукня

Хтось поволі наближався до її ліжка. Кров захолонула в жилах від страху, але… чому вона не може поворухнутися, бодай розплющити очі, щоб побачити, хто тут? Це ж так просто! Чому лежить, як колода?!!

Здається, це жінка… Так, точно жінка: чути шурхіт її сукні, поділ якої волочиться по долівці…

Жінка вже поряд неї. Ще мить, і Ніла відчує схилене над собою лице. Нараз важка, потужна енергетика обдає Нілу, і тіло тремтить від жаху.

Вона хоче її вбити. Ця жінка хоче її вбити! Треба щосили закричати, і тоді хтось — може, ті люди, що були тепер у квартирі, чи мама — прийде сюди та порятує її.

Однак несамовите бажання закричати вихлюпується фонтаном вереску лише в запаленому мозку. Ціною надлюдських зусиль Нілі вдається ледь-ледь розтулити повіки. Лиш тоді крізь їхню розмиту шпарину стає помітний жіночий силует нічної візитерки, що чомусь відсахується від неї на мить; довге витке волосся, безкровне воскове обличчя, простягнені, немов пластмасові, руки.

Над силуетом, на стелі, гойдаються довгі тіні дерев — ще не ранок, але вже не ніч. Силует знову схиляється над нажаханою Нілою, обдаючи колючим холодом…

Усе. Тепер їй точно кінець. Повітря не стає — здається, крижані пальці смертельним кільцем стискаються на Нілиній шиї, а на груди тисне важка енергетика, наскрізь проникаючи в неї і водночас висмоктуючи єство. І невідомо, що першим її вб'є — відсутність кисню чи цей химерний вампіризм…

…Це почалося наприкінці березня. Щодня перед світанням вона приходила до Ніли з одним бажанням: спершу налякати до смерті, висмоктати всю енергію, а затим убити. Проте щоразу якимсь дивом Нілі вдавалося прокинутись. Виснажена дощенту і змерзла, сповзала з ліжка і йшла в гарячий душ.

Чому? Чому це сталося з нею? Це мало статися лиш… лиш із Ліною! До чого тут Ніла?!

Щораз ставила собі ці питання, проте відповіді відскакували гарячими краплями у зливний отвір ванної, так і не потрапивши до свідомості.

Випивала міцну каву, сідала за комп’ютер. Відкривала текстовий файл і читала те, написане нею від початку листопада, переконуючись: це — воно. Те, що відбувається зараз із нею самою. Написане втілювалось у реальність…

ЯК таке можливо?! Може, надто близько все сприйняла до серця, пережила на собі через Ліну, тому це стається нині, якимось незбагненним чином перейшовши на неї?

Однак припинити писати не могла. Не могла й не мала такого наміру. Цей текст засмоктав її надто глибоко, мов трясовина. Сюжет вів її сам. І був зовсім не таким, яким начебто планувала на початку. Клавіші букв натискалися мимоволі — речення немов уже були сформовані десь у підсвідомості. Ніла відчувала, що була інструментом, у чиїх руках — лише клавіатура. Інструментом, аби передати те, що зрештою мало стати романом. Не романом про кохання — моторошним містичним трилером.

Ніла почала пригадувати, як, власне, виникла ідея написати роман. Було далеко за північ. Лежала в ліжку, намагаючись здолати чергове безсоння. Раптом у мозку спливла чітка картинка: молода жінка сидить у плетеному кріслі на терасі свого будиночка й от-от піде дощ. Жінка причетна до страшної таємниці. І таємниця вже нависає у повітрі загрозливо, мов та дощова хмара, що наближається. Так. Зараз буде дощ… Зараз точно буде дощ…

Немов у підтвердження всіх тих несподіваних думок, що впали на її напівсонну голову, почула лункий гуркіт грому. Як? Гроза наприкінці листопада? Не може бути!

Миттю зіскочила з ліжка, підбігла до вікна і вражено глянула у чорну небесну глибінь, яку й справді оперезала вертикальна блискавка, вмить розколовши небо навпіл. Що ж це… Знову потужний гуркіт грому важко рознісся безмовним нічним містом, і за якийсь час блискавка — ще яскравіша, ніж попередня, — осяяла все довкола.

Із тим спалахом блискавки